novoros-dp
  • slavko

Кобзар, 1840-1860 р.в.

Вітаю, шановні добродії.

Підкажить будь ласка:  чи існують при-життєві видання Кобзаря (1840-1860) в Інтернеті (у вигляді фотокопій, PDF, DejaVu та т.і.)?
Цікавлюся оригінальною лексикою Тараса Грогоровича та малюнками.
Буду вдячний за посилання, або ж за електронні бандеролі.
shevchenko

Висловлювання М. Чалого. Травень 1862 р.

 
        * * *
 
        Жизнь такого человека, как Шевченко, имеет великое значение для будущих поколений. Явление Шевченка не случайность: с ним соединяется судьба целых миллионов народа; в нем как в фокусе соединились духовные силы всего крепостного люда; он вырос из родной почвы, облитой потом и кровью нашего кормильца — крестьянина... В лице поэта народ наконец сознал свое безотрадное положение и выслал его на арену просвещенного мира, в среду цивилизованного сословия — поведать свету задушевные свои думы, тяготившие его в течение долгих лет.


        * * *

        Collapse )
        Но не так думает завистливая бездарность и пошлое высокомерие людей, не признающих над собой ничьего нравственного превосходства и бросающих из-за угла каменьями в пророков земли своей. Не понимая глубокого смысла их вдохновенных речей, провозглашающих народу «любви и правды чистые ученья», люди карьеры и денег, эти бездушные фарисеи, эти продажные блюстители народных нравов, забывают ту простую истину, что у всякого человека есть недостатки: почему же не быть им и у нашего Шевченка? Они не знают того, что у таких исключительных личностей, у таких огненных натур все громадно, необыкновенно, что их нельзя мерять на свой аршин. Замечая лишь одни недостатки и не будучи в состоянии возвыситься до понимания высоких совершенств необыкновенного человека, они стараются уравнять его личность с собою, очернить его память, забросать грязью его могилу... Но это им плохо удается: справедливо заслуженная слава Шевченка вырывается чистою и светлою из их грязных рук и проникает во все слои общества, даже в простой народ, который так был любим поэтом, как не полюбить им ничего в мире... Большей славы Шевченко не желал... Да и может ли быть большая слава?..
   
   
        Сава Ч[алый], Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка, «Основа», 1862, травень, стор. 46. [Див. текст]
 
shevchenko

Народний переказ про Шевченка

 
        * * *
       
        Як була я дівчиною, то була дружкою на весіллі у своєї подруги. Гуляємо ми, але бачу — заходить якийсь пан. А молода до нього та хотіла руку поцілувати, а він розсміявся і каже:
        — Не цілуй, голубко, в руку, а в губи.
        То вона його і поцілувала. А я як придивлюсь до того пана, бачу — викапаний Шевченко, як оце на патреті, ну точнісінько він, Тарас. Прийшла я додому і кажу батькові:
        — Тату, тату, той чоловік, що був на весіллі, сміється точно так, як Шевченко.
        А тато і каже:
        — Глупа ти, дочко. То ж Шевченко і є. Бо йду я раз та кажу братові Тараса — Микиті:
        — Ви брата заховали, хоч би поминки справили.
        А він сміється:
        — Та то, старий, ружжа та шаблі поховали, а мій брат живий, і оце ж, каже, він і приїжджав.
        Так що то Шевченко і був. А що він, як пан, ходив, то це для того, щоб його багачі не пізнали. Бо ганили вони його, рідного, жить йому не давали, а він же все тільки про селян і думав.


        Від А. П. Сокирко, 71 року, с. Шевченкове, Вільшанського р-ну, Київської обл. (грудень 1938 р.). Збірник-1963. — С. 140.
 
shevchenko

Переказ про живого Шевченка. 1909 р.

 
        * * *

        Нещодавно [1909 р.] довелося мені їхати машиною з Ковеля до Бердичева. Як завсігди буває — в вагонах третього класу народу було повним-повнісінько. [...]
        Нумер «Ради» трапився якраз з закликом «Жертвуйте на пам’ятник Шевченка!»
        [...] Коли наразі чую з верхньої полиці чийсь сердитий голос:
        «І чорт його батька зна, за що то живому чоловікові отой пам’ятник здався»...
        Усі разом зі мною підвели очі на полицю, де лежала якась вже се дуже собі молода пані. Бо хоча вона була одягнута бідненько, а вже ж по-панському...
        Гадаючи, що вона може не дочула, я їй ввічливо почав толкувати, що Шевченко вже не живий, що його поховали.
        — Та знаю, знаю, — перехопила мене пані, — поховали в 1861 році, на горі біля Каніва... Кажіть комусь іншому, не мені. То тоді поховали порожню домовину, а Шевченко тоді переховувався у їдного прихильного до нього пана, а потім утік в Австрію, бо його знову хотіли посадовити у тюрму, але боячись, щоб його не віддали до Росії, якщо довідаються, що він там пише, то він вже під своїм іменням не пише, а друкує там під чужим іменням і живий отак і досі, хоч старий він вже, дуже старий...
        Звичайно — я не міг здержатись, щоб не висловити їй свого здивування, звідки у неї такі відомости.
        Пані аж розсердилася.
        — Отакої. Та я ж сама родом з Кириловки. Це ж батьківщина Шевченка, а один з моїх дядьків то навіть був трохи Шевченкові свояком через його сестру Ярину. І мені навіть чудно, що ви того всього про Шевченка не знаєте, що збираєте йому на пам’ятник гроші, коли він ще живий. Там в наших сторонах усі знають, що Шевченко живий та тільки не хоче обізватися. Але він таки колись обізветься до нас, не дурно про нього й пісеньку зложили:

                Тарас, батько наш,
                Умер на час,
                А тепер воскрес......

        Цю пісеньку у нас навіть і малі діти знають, не те що, а тут на, дивись, — вчені люди і живому чоловікові збираються ставити пам’ятника...


        Антін Лютницький. Тарас Шевченко в народних переказах // Рада (К.). — 3.VI (16.VI) 1909.
 
shevchenko

Три дівиці під вікном... Черкаси, 1907 р.

 
        Три девушки-сиротки, закончив читать «Кобзарь», вытерли белыми косынками слезы и задумались.
        Старшая девушка-сиротка сказала:
        — Если б я была богатой, я выткала бы из чистого золота и серебра большой ковер и накрыла б им могилу Тараса Григорьевича Шевченко.
        — А если бы я была богатой, — говорит средняя девушка-сирота, — я бы всю Чернечью гору, где могила Шевченко, тополями и калиной красной засадила, прекрасными цветами усеяла.
        Третья же, самая молодая девушка-сиротка сказала:
        — Если б я была богатой, я купила бы целый миллион «Кобзарей» и в каждую бедную хату дала бы эту чудесную книжку.

        От В. Ф. Бубликовской, г. Черкассы (1907 г.).


        В. Вильчинский. Народные легенды о Великом Кобзаре. К 100-летию со дня смерти Т. Г. Шевченко. [Из собрания С. С. Нехорошева.] // Звезда. — 1961. — № 3. — С. 206.


Collapse )
 
shevchenko

Легенди про «справжню» смерть Шевченка. Єлисаветград, 1900 р.

 
        Collapse )
        Беседуя [в Елисаветграде] с одним лицом, соприкасающимся с народом и «опростившимся», я был удивлен взглядом на смерть Шевченка, усвоенным моим собеседником; меня изумило то обстоятельство, что собеседник уверенно заявил, что поэт умер только в прошлом [1899-м] году, в июне месяце, что все время, от момента его мнимой смерти в 61-м году и до последнего времени, он жил в Англии, куда выехал после освобождения крестьян, «щоб ґвалту не було», «щоб люде не шуміли». Он не находит здесь ничего невероятного, так как Шевченку в таком случае было бы около 80-ти лет. Уверенность в справедливости этих сведений мой собеседник почерпнул из данных, сообщенных ему земляками Тараса Шевченка, кирилловскими крестьянами, приезжающими в Елисаветград в ярмарочное время для продажи груш и яблок.
        Крестьяне сообщали, что поэт, вернувшись из Англии, принял фамилию Михаила Адамовича Кречмера и под таким именем явился в Кирилловку. Старики, видевшие когда-то Шевченка, «признавали» в Кречмере покойного поэта; «одягався він і по-панськи, і по-малоросійськи»; многим помогал; из Киева и Харькова к нему часто приезжали паны.
        Неоднократно старики, помнившие Шевченка, напрямик обращались к Кречмеру: «Та це Ви, Тарасе Григорьєвичу, признавайтесь!» — Что вы? — Collapse )


        М. Н. Васильев. Т. Шевченко в легенде // Киевская старина. — 1900. — Июнь. — С. 141-143.
 
shevchenko

Розповідь А. Кримського про народні перекази. 1895 р.

 
        [...] я приїхав на літо до своєї Звиногородки (1895), — і якось серед розмови зі своєю сестрою Ганною Кримською випадково довідався, що в Звиногородці і серед простих людей і серед інтелігенції зачала циркулювати літ тому вже двоє-троє (тобто рр. 1892–1893) чутка про те, начебто Шевченко приїздив був недавнечко на свою батьківщину. Бо тут не тільки в народі, ба й серед тутешньої урядовницької інтелігенції, панує думка, що Шевченко має бути ще живий. Кажуть, що в 1860 рр. привезено з-за кордону й поховано лиш закриту мідяну труну: сказали всім, начебто в ній лежить тіло поетове, а направду ж його там не було. Труна — кажуть — була порожня, а Шевченко зостався живий: він поїхав на Полтавщину й оселивсь там, маючи пашпорта й папери свого приятеля Кричмана. І от, чотири тому роки (так переказувала 1895 р. поголоску моя сестра), цей «Кричман» одвідав Керилівку, Тарасівку та м. Звиногородку. Він усе дуже уважно оглядав: живовидячки пригадував собі свою батьківщину, що на ній давненько не бував. У Звиногородці бувши, він скількись разів заходив за ділом до слідчого Клебанівського; тепер його вже тут немає. Клебанівський — кажуть — упізнав, що той «Кричман» — то Шевченко, й тоді ж таки, ніби, так і казав не раз своїм знайомим звиногородцям, що це зовсім не Кричман. Одвідав Шевченко й свою сестру в Керилівці; сестра — кажуть — «получає пенсію» од цариці. Старі селяни упізнавали приїжджого й гукали до нього: «Тарасе!». То Тарас обертавсь і обережненько подавав знак: «Цитьте! Мовчіть!». Між іншим він казав людям, що, коли він помре, то після нього знайдеться чимало нових його писаннів, ще не друкованих ніде. [...]


        Аг. Кримський. Народні легенди про Шевченка і пісня про «Шевченка» // Акад. Аг. Кримський. Розвідки, статті та замітки. — К., 1928. — С. 20.

 
Collapse )
        Рассказ этот пользуется доверием, между прочим, потому, что опирается на авторитет К[лебанов]ского, выехавшего из Звенигородки и не могущего, значит, опровергнуть никаких слухов, которые соединяются с его именем.
        Не трудно отыскать источник сообщенного предания (или, если угодно, — сплетни). Кричман — конечно г. Кречмер, который, быть может, действительно приезжал в Звенигородку и бывал у следователя К[лебанов]ского; но, кажется, он не был принят за Шевченка. Года четыре назад посетил Кереливку и Моринцы (но не Звенигородку) г. Кониский и описал своё путешествие в львовской «Зорі» («Подорож у рідні села Шевченка»); его действительно — по словам самого г. Кониского — приняли крестьяне за Тараса Григорьевича и на его заявления, что ему «дуже цікаво подивитись тут», хитренько замечали: «Еге! хоч кому цікаво подивитись на те місце, де зріс». В настоящее время, как видим, приезд Кониского и приезд Кречера слились в одно тождественное происшествие, да к нему добавлено кое-что из прежнего репертуара преданий о Шевченке (металлический гроб).

        А. Крымский. Шевченко в народных рассказах. «Киевская старина», 1896, № 2, стор. 51-52.
 
shevchenko

Викриття Олександра Кониського мешканцем села Моринці

 
        На дні яру у сливняку зустріли ми старого діда, з виду йому літ під 70 (Севастян Паламаренко, як потім я довідався), але ще який кремезний, бадьорий і знати що чистюк; бо хоч був будень, а сорочка на йому — наче сніг біла. Привіталися; я й став розпитувати, чи запевне Дяченкова хата була колись Шевченковою?
        — Сам я не зазнаю, — відповів дід; — але від Гончаренка чув, що так воно... Та нащо се вам? — питає дід і пильно-препильно придивляється до мене.
        — Так, кажу, цікаво.
        — А вже ж хоч на кого так цікаво подивитися на ту хату, де родився... і на мене, і на вас так... чом не любо на старості літах подивитися на ту хату, де ви родилися...
        Щось чудне здалося мені і в словах, і в погляді діда; я спитався:
        — До чого се ви, діду, річ ведете?
        — Та ви ж самі і будете Шевченко?
        От на се вже я зроду-віку не сподівався! Ніколи мені й на думку не приходило, що я чим-небудь скидаюся на Тараса Григоровича!
        — Ні, діду, я не Шевченко; я з Києва...
        — Говоріть таки! наче я не бачив вас тоді, як ви перед волею приїздили сюди до нашого села... і в церкву заходили і обдивлялися. Правда, тоді ви не були таким сивим... але ж скільки вже того часу минуло! От вже після волі тридцять літ! І я тоді не таким був, чорнявим був, а тепер попеластий... Хіба не пора?
        — Вклепалися ви, діду! — кажу я, сідаючи на траві під сливою: — я не Шевченко; Шевченко тоді саме вмер, як воля людям вийшла.
        Дід слухає; під сивим вусом мигає у його легенька усмішка, а з очей знати, що він не йме мені віри.
        — Ну, та скількись! Нехай!... — каже дід. — Посидьте, а я нарву вам сливок.
        Сидимо, їмо сливи; трохи вони ще зеленець; не доспіли, дід і каже:
        — Я був, як і оті похорони справляли у Каневі.
        Але дід не каже: чиї похорони.
        — Шевченкові похорони? — питаю я.
        — Та говорено ж, що його... — відповів дід і знов під вусами у його пробігла хитро усмішка.
        — Я, бачте, у бору тоді сидів, — мовив говіркий дід: — [...] так ото і як похорон той справляли, люди всяково гомоніли...
        Знов дід пронизав мене поглядом, знов куточок його рота усміхнувся: — А начальство зовсім не няло віри, що в труні тіло. Набігла була поліція на могилу; хотіли розкопувати... а могилу тоді саме одмуровали... Начальство хотіло труну вийняти та подивитися, що там є. Гм!... ну... люди про се як дочулися і собі на могилу. «Не дамо!» кажуть. Сила людей зібралася і чоловіка півтораста було: усі в один голос: «Не дамо!»... і не дали.


        Подорож в рідні села Шевченка. (О. Я. Кониського.) // Зоря. — 1893. — Ч. 5. — С. 93-94.
 
shevchenko

Перекази про те, що Шевченко по світу ходить

 
        [...] дорогою се було, на пароході. Їхалося літньою порою Дніпром, поуз Каніва. Ось здалека видно вже могилу Шевченка, себто хрест той високий... Вже так, що на хорошому місці поховано Тараса! кожне їде, бачить, — подумає щось...
        На «чердаку», чи на тому помості горішньому, стояли юрбою люде, дивилися, — і прості люде й пани, всякі.
        Все ближче, та ближче під’їжджаємо. Коло мене стояли якісь дядьки, — либонь прочане з Києва. Не втерпіла я та й кажу до їх: — От і Шевченкова могила!... на гарному місці похований він!...
        — Похований, та не зовсім, — одказав мені один дядько.
        — Як, кажу, не зовсім? Коли вже похований то похований. Адже ж то все звісно — і коли Шевченка ховали, і як...
        — Та що з того! — править своє дядько, — а Шевченка там нема. Не став він там лежать!...
        — Як? а де ж він? -
        — Де?... По світу ходить і пісні складає; тілько не об’являється, а він є!...
        — Чом же він не об’являється?
        — Еге — «чом!» Дурний би він був! щоб зараз арештували?
        Усміхнулась я, та вже й умовкла.
        Давненько й ся розмова була, а знов пригадалась мені...


        Олена Пчілка. Перекази про Шевченка. // Шершень. — 1906. — № 9. — С. 3.

Collapse )
 
shevchenko

Народна легенда про Шевченка. 1890 р.

 
        Влітку 1890 року мені частенько траплялося читати простим, неписьменним міщанам городка Звиногородки на Київщині Шевченкові поеми: «Катерина», «Наймичка» і ін., або й його лірику. Запевне, всі не могли наслухатися досхочу; а вже що до жіноцтва, то жінки раз у раз аж плакали, слухаючи приміром «Наймичку», і радніші були, щоб і по скількісь разів я читав їм те саме. Здебільшого бувало так, що слухачі мої допіру од мене знайомилися з Шевченком. Та часом, правда, доводилося мені чути й таке: «Це — Шевченкове? О, я вже знаю дещо з цього. Який він був гум! 1 Як він прикладно все нам витолкував!» Але за особу великого Кобзаря, що народивсь не де, як на тій самій Звиногородщині, я й од таких не міг був нічого довідатися, опроче, що він тепер повинен бути в Петербурзі, — живий, очевидячки. Та одного разу каже мені старий Андрій Поштар 2: «Я його знаю, — деньгай був такий!» На Шевченка-деньгая (=багатиря) я й уваги був не звернув. А ще зминуло скількись днів — син Андрія Поштаря, парубок Яків, розказав мені таке:

        «Шевченко усе ходив із Кулішем: вони разом товариствували; тільки ж Куліш не був такий хвабрий та хитрий, як Шевченко. А Шевченко був багатир страшенний; куди він ступне, за їм гроші річкою течуть, і бідняків-голодранців збиралася коло його сила: всі доставали грошей повні пригорщі. От його дуже не любила поліція та десятники, бо такий багатир. Щоб загарбати його гроші, вони навели на його силний сон, поклали у гріб та й поховали. Але Шевченко був великий знахур, та не собакуватий; три дні він був у землі, а там — ожив, і живе, мабуть, і досі».

        Мій оповідач, Яков Поштар, народивсь бл. 1870 р. Легенду він чув навіть не од батька, а од письменного хлопчика, на прозвання Нетеличка, а Нетеличка ніби це вичитав звідкілясь 3.


        Аг. Кримський. Народні легенди про Шевченка — і пісня про «Шевченка» // Акад. Аг. Кримський. Розвідки, статті та замітки. І-XXVІІ. — К., 1928. — С. 19.


Collapse )