Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Дитинний вік, стор. 7]


VII

        Після отого невдатного «пастирства» Тарасового брат його Микита взявся привчити його до хліборобства або до стельмаства; а дід Іван, щоб спекатися щоденної сварки своїх внуків з мачухою їх і з дітьми її, прогнав її в Моринці, бо бачив, що вона все гірше та гірше п’є та гуляє з дяком; «Іди, — каже, — на грунт свого першого чоловіка Терещенка». Степана її віддали в москалі. Тоді усім получшало. Йосип служив у скарбу, Ярина побралася, дід Іван узяв та й собі оженився: узяв Маловіківну з Сухині 117.
        Не брався Тарас ні до хліборобства, ні до стельмаства; жодної охоти не було у його ні волів поганяти, ні на стелюзі з стругом працьовати. Покине, було, волів в полі та й піде блукати по ярах та по гаях. Часом, було, піде до сестри Катерини в Зелену Діброву. Сюди ходив він не шляхом, «а манівцями понад дібровою, через Гарбузів яр, через левади та могилками. Прийде, було, сяде на лаві та й мовчить; нічого в світі у його не допитаєшся: чи його прогнали, чи його били, чи їсти йому не давали. Раз якось прийшов та так грудочкою упав на лаві і заснув. Катерина зазирнула йому в голову, а там аж кишить нечисть. Ніхто тоді не сподівався з його чоловіка» 118.
        Невдовзі покинув Тарас батьківську хату і науку у Микити і пішов наймитом до кириловського попа Григорія Кошиці 119. Тут він і коней доглядав, і за погонича їздив, і за буфетчика правив, перемивав посуду, чистив ножі і виделки, топив груби і т. ін. Спершу жив він без плати, а потім платили йому, але не більш як три рублі на рік. З сином Кошиці Ясем він їздив часом в Богуслав, возив його туди в школу; траплялося, посилали його й на ярмарки за покупками. У Кошиці був добрий сад; він посилав Тараса в Бурти і в Шполу продавати сливи і т. ін. Увечері, коли не було роботи, Тарас читав Псалтир, або Житія святих. Часом він мальовав вуглем на коморі або на ’стайні; мальовав півнів, людей, церкви. Взагалі, у Кошиців йому жити було не зле. Кошиці були люде хороші; от[ець] Григорій був трохи скупий, але чоловік розумний, розсудливий і гуманний; а попадя його, так на предиво, людина добра. Жили вони не вбого і патріархально. Коли не траплялося гостей, піп і попадя перебували в пекарні укупі з слугами; тут же містився і Шевченко. Пекарня була простора і чиста. Ніхто тут Тараса не кривдив. Одначе поривання, незрозумілі тоді задля його, тягли його несвідомо кудись інде і не давали йому призвичаїтися, як треба, до господарства. От[ець] Григорій і його паніматка не помічали за Тарасом охоти пильно братися до свого діла і перейнялися думкою» «що він ледащо, що до жодного діла господарського хисту у його нема» 120.
        Нам очевидно, що ні добрість Кошиців, ні прихильність їх, ні робота коло їх добра і худоби не спроможні були задовольнити духовні змагання Тарасової природи. Та змагань тих ніхто й не бачив і не помічав; нікому й на думку не впало спостерігати душу його, зазирнути, що там діється? Ніхто не подумав довідатися, що саме надить паробка? Яка сила і куди його тягне? А прокинься така думка в отця Кошиці, він би зрозумів, що Тараса тягне несвідомо до світу, до науки, найпаче до малярської палітри та до пензля, за якими маячив Тарасові ідеал в постаті «хоч абиякого маляра».
        Не вістен я запевне, чи довго пробув Тарас у Кошиців? На мою думку, не більш году 121 Подяковавши їм за хліб-сіль, він подався в село Хлипнівку, що славилося тоді своїми малярами. Тут вдався він до одного з них, просячи взяти його в науку. Хлипнівський маляр не зразу згодився: знати, що він не ворожив по хіромантиці, як тарасівський Апе лес, а вимагав досвіду реального. Два тижні держав він Шевченка на іспиті, доки запевнився, що у паробка є і кебета, і велика охота до малярства; він ладен був охоче взяти Тараса в науку, але ж тут спіткалася така перешкода, що не дала йому справити свого бажання; стала поперек дороги Шевченкові і зробила великий вплив на все останнє життя Тарасове. Маляр відав, що Шевченко крепак; бачив, що він такого вже віку, що затого поженуть його на звичайну панщину. Значить, на те, щоб взяти його в науку, неминуче треба панського дозволу. Без сього обережний маляр не відважився прийняти Шевченка. Він жахався, щоб, взявши без дозволу, не вскочити в халепу, не зробитися «пристанодержателем»; а за «пристанодержательство» 122 була тоді вельми велика кара. Маляр порадив Тарасові піти.в Вільшану, добути там панський дозвіл на папері і тоді вже приходити до його в науку.
        Шевченків пан Василь Енгельгардт тоді був вже вельми старий і доживав свого віку у Вільшаній. Добрами його правив якийсь Дмитренко, а помічниковав у його Іван Димовський (поляк). Тарас послухався малярової поради і пішов у Вільшану. Тим часом дід його Іван прохав Димовського, щоб Тараса взяли до двору 123.
        Таким чином, могло бути, що Димовський, перш ніж Тарас прийшов до Дмитренка, говорив з останнім про його і розповів про його те, що саме чув од діда Івана. Тоді воно не буде нічого чудного в тому, що Дмитренко — така велика особа про крепаків — зацікавився Тарасом і, коли останній прийшов в Вільшану, побажав очевисто подивитися на його і розпитати його. А вже ж розпитуючи, не можна було йому не спостерегти, що оцей обірванець Шевченко — паробіка гострий, похіпний, меткий і своїм розвитком видається над ровесниками-крепаками. А Дмитренкові тоді саме треба було таких розторопних хлопців. Енгельгардтів син Павло, що був тоді полковником імператорської гвардії, звелів набрати задля його з дотепних хлопців-крепаків теж «гвардію» козачків, кухарів і т. ін. слуг. Дмитренкові здалося, що обірванець сирота, Тарас Шевченко, саме і єсть один з таких пожаданих некрутів до панської «гвардії». Не дав він Тарасові дозволу йти в науку до маляра, а звелів йому зіставатися у Вільшаній при пекарні його і навчатися куховарству у куховара.
        І от Тарас з «пастиря стад непорочних» та з попівського попихача зовсім несподівано попав в панську пекарню і став кухарчам; скинув брудну сорочку, діряву свитку; скинув шапку, ніби конфедератку, і мусив одягтися в демикотонову куртку і працьовати в пекарні під кермою куховаря.
        Сталося се р. 1829, коли Тарасові йшов шістнадцятий рік.
        Нам не трудно вгадати, що діялося тоді на душі у Тараса Григоровича, яка хмара журби та суму обгорнула йому голову і серце! Вже ж йому здавалося, що тепер навіки пропала ясна надія його зробитися «хоч абияким малярем». А вона, здавалося йому, була вже так недалеко: дав би тільки Дмитренко дозвіл! Овва! Тепер демикотонова куртка навіки загородила дорогу до хлиповського маляра. І Тарас, що звик жити і досі жив на волі, на просторі, по уподобі вештався з села до села, тепер, опинившись в пекарні кухарчам, певне, почував себе, наче на приколні; почував те, що почувало б молоде орленя, приборкане і зачинене в клітці! Не можна було тепер йому не жалковати за тим «раєм», що ввижався йому, коли він пас овечок за селом.
        Задля людей, наділених огнем вищого дару Божого, — воля, хоч би тільки й на полі біля ягнят, здається раюванням, коли її прирівняти до сидіння в панській прихожій або в пекарні над полосканням панської посуди. В полі — воля духу; в панських прихожих задля слуг раз у раз є пильновання і невпинне чатування панського голосу. Не можна не гадати, щоб Дмитренкова «конфірмація» не оповила Тарасової душі густою журбою та скорботою безнадійності. Але ж проти волі панської він цілком не спроможен був боротися. Він був крепак, невольник німий, безправний; мусив коритися панській волі, підлягати їй, хоч вона була перекірливо супротилежна його власній волі і бажанню.
        Отоді-то, гадаю я, в думках Тарасових не можна було не прокинутися споминкам про тих гайдамаків, що з невеликим п’ятдесят років назад буяли і в Вільшаній, і скрізь по околицях Кирилівки. Про тих гайдамаків і про гайдамаччину доводилося Тарасові чимало чути від діда Івана, а може, і від інших старіших людей. Дід Іван, як се казав Тарас Броніславу Залеському 124, сам був в гайдамаках; сам був свідком кервавих подій Коліївщини р. 1768, тоді Йванові було не більш як 25 — 26 літ; і, може, справді, він, як повідано в книзі д. Чалого 125, «особисто знав головних діячів отієї кервавої драми. Значить, у діда Йвана було що розказувати про те, «як Залізняк, Гонта з свяченим гуляв» 126, за що і «як Залізняк і Гонта ляхів покарав». Розказувати про се своїм дітям і внукам Іван охоче розказував, а Тарас охоче і уважно слухав його, і на молоду, перейнятливу душу його оповідання дідові про гайдамаків і події їх робили глибоке вражіння .
        Додам до речі, що, по переказу старих Петра Т[рохимовича] Шевченка і Бондаренка, Тарас дуже любив народні пісні, знав їх «силу без ліку» і переймав з одного разу: «...аби де почув яку нову пісню, так і перейме її на голос і всю її знає».



ПРИМІТКИ

        117 З листа Прокопа Шевченка [(ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 10)], по переказу старого Петра Павл[овича] Шевченка. Діду Івану тоді було більш 80 літ, бо в «Исповед[альной] росписи» 1809 [р.] стоїть йому 64 роки. Побрався він втретє, «і Маловіківна та теж бралася втретє: вперше була за Моргуном, вдруге за Денисенком, а втретє — ото за дідом Іваном».
        118 Киев[ская] стар(ина). — 1887. — [Кн. XI]. — С. 565 — 566.
        119 Кошиця. — Ред.
        120 Киев[ская] стар[ина]. — 1882. — Кн. IX. — С.563 і 1887. — [Кн. XI]. — С. 565 — 567.
        121 От Лобода [(Лебединцев Ф Г.)] каже (Киев[ская] стар[ина] 1887. — [Кн. XI]. — С. [565 — 567]), що Шевченко жив у Кошиців 2 — 3 роки, але се — річ не певна. Жодним чином такого часу вивести не можна. Лобода оповів з чужого голосу, і споминки його не мають характеру фактичної певності.
        122 «Пристанодержательство» — термін правничий, визначав передержування кого-будь з панських крепаків утікачів або взагалі без панського дозволу.
        123 Усний переказ Петра П[авловича] Шевченка. Ю. Д. Талько-Гриневич [Гринцевич. — Ред.] повідав (Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. IX. — [С. 763]), що Димовський був управителем в Енгельгардта. Про сього Димовського згадує і Тарас: просячи брата свого Микиту в листі 2 березіля р. 1840 поклонитися йому (Киевская старина. — 1891. — Кн. II. — [С. 212]).
        124 Rocznik Towarzystw[a] historyczn[o]-literack[iego] w Paryźu. [Rok 1866, Paryź]. — 1867. — С. 96 — і Листочки до вінка на могилу Шевченка, с. 45.
        125 Жизнь и произведения Шевченка. — Львів, 1890. — С. 16.
        126 Кобзар. — 1876. — Т. І. — С. 127 — 128.
        127 Жизнь и произведения [Шевченка]. — Ibidem.



       
       
Попередня                 Наступна
Tags: 1828, 1829, Кониський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments