Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Дитинний вік, стор. 6]


VI
       
        Охота і кебета до малярства прокинулися у Тараса Шевченка ще змалку. Де і на чому можна було, він виводив крейдою або вуглем свої «малюнки». Річ певна, що ще в школі і учителі, і товариші школярі помітили за ним малярську кебету. Принаймні не можна було їм не помітити, бо як сам він каже 102:
       
        ...Ще в школі
        Таки в учителя дяка,
        Гарненько вкраду п’ятака
        (Бо я, було, трохи не голе,
        Таке убоге), та й куплю
        Паперу аркуш і зроблю
        Маленьку книжечку; хрестами
        І везерунками з квітками
        Кругом листочки обведу,
        Та й списую «Сковороду»
        Або «Три царіє со дари».
        Та — сам собі у бур’яні,
        Щоб не почув хто, не побачив,
        Виспівую, було, та плачу.
       
        Тарасові малюнки, що робив він, коли був у школі у Богорського, були «коні і москалі, намальовані на грубому папері сірому». Варфоломій Шевченко 103 бачив їх поприліплюваними на стіні в хаті Гончаренка, шкільного Тарасового товариша. Перебуваючи у Богорського, Тарас спізнався з малярами з сусідніх сіл: Хлипнівки, Тарасівни і Лисянки 104. Опріч великої природної охоти, до малярства вабило Шевченка ще й те, що малярський заробіток, здавалося йому, дасть хліб. Навіть геть пізніше, вже на віку підтоптаному, Тарас був тієї думки, що «живопись його професія, його хліб насущний» 105. Тим-то, покинувши Богорського, він пішов у Лисянку до маляра-дякона, щоб у його вчитися малярству. Дякон 106 приняв його, одначе небавом спостеріг він, що дякон в своєму поводженню, звичаях і правилах мало чим відрізняється від Богорського.
        Тарас три дні терпеливо носив відрами воду з річки Тікича на гору та на залізному листі розтирав краску мідянку. Се був іспит, і Шевченко не забував про його ніколи.
        Переїздячи після того літ через 18 Лисянку, Тарас «довго шукав очима в лісі лисянських груш та яблонь давно і добре відомий йому домик отця диякона Єфрема 107, у котрого, каже він, я давно колись брав першу науку малярства. От[ець] Єфрем, щоб довідатись, чи є у мене хист до сього хитрого діла, загадав мені на залізному листі терти якусь чорнобуру краску. Багацько після того зазнав я дечого, але ніщо так не врізалося до мене в пам’ять, як оцей перший іспит простосердий».
        Іспит, очевидно, був нелегкий, бо на четвертий день перебування у лисянського маляра терпець порвався у Тараса; він покинув Лисянку і пішов в село Тарасівку до дяка-маляра, що вславився на цілу околицю мальованням великомученика Микити та Івана Воїна 108. «От до сього Апелеса вдався я, — каже Тарас, — твердо ставши на тому, щоб перетерпіти усі прикрости, які, здавалося мені, неминуче з’єднані з наукою. Загарливо бажав я перейняти у того дяка-маляра хоч частину його штуки малярської. Овва! Апелес уважно подивився на долоню моєї лівши і прикмака відмовив, сказавши, що у мене ні до чого нема кебети, ні до шевства, ні навіть до бондарства» 109. Вже ж защиміло на серці у Тараса з такого присуду, та ще з присуду такого авторитетного маляра. Надія зробитися коли-небудь «хоч абияким малярем» пропала була у його. Зажурений і приголомшений невдачею, вернувся він у Кирилівку під батьківську стріху. Тяжко було йому вертатися ще й тому, що перед ним знов оживали сварки та лайки з мачухою та з дітьми її; але ж що діяти! більш нікуди було хилитися.
        Тарас, вернувшись в Кирилівку, перейнявся думкою «стати пастирем стад непорочних», попросту — зробитися пастухом громадської череди, та, «ходячи за чередою, читати свою любу, украдену у Богорського книжку з кунштиками». Але, каже він в своїй автобіографії 110, і се мені не вдалося. Не вдалося, мабуть, назавжди тільки, а якийсь недовгий час він таки спробував пастуховати. Сам він в своїх віршах каже: «Мені тринадцятий минав» (так воно й приводиться саме на р. 1827), «я пас ягнята за селом».
        Та й старі кирилівці Бондаренко і Петро П[авлович] Шевченко пригадували, що Тарас «брався таки і за підпасача» 111. Звісно, нічого було й гадати, щоб пастухом череди зробився той, кого природа, наділивши так щедро дарами духовими, призначила бути великим пастирем України і її слова і за оці «овці» положити душу свою.
        Вигнавши череду навзлісся, чи що, річ певна, Тарас по самій природі своїй невдатен і не спроможен був пильно доглядати за нею: він поринав у книжку з кунштиками або, лежачи під розлогою вербою в холодку, оглядував синє небо, зелену рівнину, ширяв думками понад землею і «любо йому ставало, неначе у Бога» 112. А череда тим часом розходилася на всі боки. Не без того, мабуть, було, що з недогляду яка-будь скотина з череди вскочить у спаш, інша заблудиться. Людям клопіт! Одно слово, Тарас показався «до пастирства стад непорочних» зовсім недотепним. Мабуть, «пастиреву» увагу його,’неминуче потрібну біля череди, чимало псовало і перше його, звісно, дитяче цілком, кохання якоїсь кучерявої Оксани (Коваленко О. С. — Ред.). З нею, каже він:
       
        Ми вкупочці колись росли,
        Маленькими собі любились,
        А матері на нас дивились
        І говорили, що колись
        Одружимо їх Не вгадали!
        Старі зарані повмирали,
        А ми малими розійшлись.
        Та вже й не сходились ніколи 113.
       
       
        Можна гадати (але тільки гадати), що ота Оксана — і була та сама дівчина, що беручи плоскінь, почула, як Тарас плаче біля череди. Тоді ото, як він за селом пас ягнята йому...
       
        Так любо, любо стало
        Неначе в Бога,
        Уже прокликали до паю,
        А я собі у бур’яні
        Молюся Богу і не знаю,
        Чого маленькому мені
        Тоді так приязно молилось,
        Чого так весело було?
        Господнє небо і село,
        Ягня, здається, веселилось,
        І сонце гріло, не пекло.
       
        Але небавом вражіння і почуття перемінилися. Тарасові здалося, що
       
        Село почорніло,
        Боже небо голубеє
        І те помарніло.
        Поглянув я на ягнята —
        Не мої ягнята;
        Обернувся я на хати,
        Нема в мене хати,
        Не дав мені Бог нічого!
        І хлинули сльози.
       
       
        Тоді ото та дівчина
       
        Прийшла, привітала,
        Утирала мої сльози
        І поцілувала.
        Неначе сонце засіяло,
        Неначе все на світі стало
        Моє... лани, гаї, сади...
        І ми, жартуючи, погнали
        Чужі ягнята до води 114.
       
       
        З того кохання нічого не вийшло. Але першого кохання, як і перших сліз, видавлених кривдою та несправедливістю, — такі люде, як Шевченко, довіку не забувають. Не забув і Тарас своєї Оксани. Героїню ліпшої своєї поеми «Гайдамаки» він назвав Оксаною. А вже ж річ звичайна, що письменники, найпаче поети, ліпшим і більш любленим діячам своїх творів дають імення таких людей реальних, які найбільш подобалися їм і які в серці їх лишили добрі вражіння і спомини. Минуло після отієї сцени біля ягнят більш, може, 25 років, і Шевченко згадав знов Оксану і каже, перебуваючи в далекій чужині:
       
        А я так мало-небагато
        Благав у Бога — тільки хату,
        Одну хатиночку в гаю
        Та дві тополі біля неї,
        Та безталанную мою,
        Мою Оксаночку, щоб з нею
        Удвох дивитися з гори
        На Дніпр широкий, на яри! 115
       
        Минуло літ з десять після написання оцього вірша: скоро Тарас приїхав до рідного села, перед ним воскрес образ Оксани. «Чи жива ота Оксана кучерява, що з нами гралася колись?» — питає він у брата. А брат на те йому...
       
        Помандровала
        Ота Оксаночка в поход
        За москалями та й пропала.
        Вернулась, правда, через год,
        Та що з того? з байстрям вернулась,
        Острижена...
        Занапастилась, одуріла...
        А що за дівчина була,
        Так-так що краля! 116





        102 Кобзар. — 1876. — Т. II. — С. 105.
        103 Правда. — 1876. — [№ 1]. — С 24.
        104 Киев[ская] стар[ина]. — 1882. — Кн. IX. — [С. 562].
        105 Кобзар. — Т. III (Записки). — С. 40. ([Запис від 1 лип. 1897 р.]).
        106 Дияконами тоді у Лисянці були в Михайлівській церкві Климент Яроцький, а в Вознесенській Микита Ковальський. (З клірових відомостей).
        107 Ймення, очевидно, переінакшені. Див.: Поэмы и повести..., с. 448.
        108 Кобзар. — 1876. — Т. 1. — С. XVIII.
        109 Ibidem.
        110 Ibidem.
        111 З усних переказів.
        112 Кобзар. — 1876. — Т. II. — С. 110.
        113 Ibidem. — Т. І. — С. 245.
        114 Ibidem. — Т. II. — С. 111.
        115 Ibidem. — [Т. II. — С. 150].
        116 Ibidem. — [Т. І. — С. 236].






Коментар

        ...якоїсь кучерявої Оксани. — Йдеться про Оксану Коваленко. Якщо перша частина вірша «Ми вкупочці колись росли» (особливо раннього варіанту твору) стосується О. Коваленко, то його фінал відбиває типову долю сільської покритки; справжня Оксана стала заміжньою жінкою із звичайною долею селянки.


 


Попередня                 Наступна
Tags: 1825, 1826, 1827, Кониський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments