Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Дитинний вік, стор. 4]
       
       
IV

        З того часу починає лиха доля ходити нерозлучно з Тарасом.
        Ще раніш, ніж покинув він Совгиреву школу, ледві минуло йому 9½ літ, як «матір добрую його, ще молодую, нужда та праця звалили в могилу»: 20 серпня р. 1823 69 неня його — дійсне, ще молода, померла на 32 році свого віку. «Помре батько, — каже народна мудрость, — дитина — півсиротини, а помре мати — дитина кругом сиротина». Отож, як померла Катерина Шевченчиха, на руках удівця Григорія лишилося таких сиріт п’ятеро: Микита на 12, Тарас на 10, Ірина на 8, Марія на 4 і Йосип на 2 році. Старійша доня їх Катерина, Тарасова дбаха-люблениця, ще за життя матері, саме 29 січня р. 1823 70 одружилася з Красицьким і перебралася жити до Красицьких в село Зелену Діброву.
        Коли в Тараса не стало ні матері, ні сестри-няньки, то вже ж лишився він без жодного догляду, та ще й сам мусив доглядати менших сестер і брата. Очевидно, що такій малечі не можна було лишатися і надалі без догляду жіночого; треба було, щоб Григорій примірковав чимсь запомогти лихому побиту і своєму, і своїх дітей. Взяти наймичку — нічим платити. Вдовіти хоч на кого тяжко, а вдовіти зневоленому крепакові з дрібними дітьми — і не сказати, як тяжко! Усі умови життя, і хатнього, і родинного, усі обставини вимагали, щоб Григорій побрався вдруге. На Україні — тим паче того часу, — звичайно удовець береться з удовою; з дівчат «хіба вже яка остання» згодиться одружитися з удівцем, найпаче, коли у його, отак як у Григорія було, ціла низка дрібних дітей.
        Порадившись з батьком Іваном, Григорій взяв з Моринець вдову Оксану Терещенчиху з трьома дітьми. В удови, сказано, два норови. Оксана віком була ровесниця Григорію, вдачі суворої, сварливої. В родину свого другого чоловіка не принесла вона кохання тихого да життя спокійного; не заступила вона сиротам Шевченка рідної матері. Навпаки — з нею прийшла така сварка, така колотнеча, що справді, в хаті стало «неначе в пеклі». «Хто хоч здалека, — каже Тарас 71, — бачив мачуху і зведенят, той, значить, бачив пекло в його торжестві найогидливішому. Не було години, щоб між зведенятами (дітьми Шевченка і Терещенка) не було сварки, бійки і сліз! Не минало години, щоб Тарасів батько і мачуха не лаялись, не сварились. Мачуха зненавиділа Тараса за те, що він духопелив тендітного сина її Степана. Степан був трохи чи не на два роки молодший за Тараса, хлоп’я легкосиле і попсоване морально — як се зараз бачитимемо. Раз якось отсей Степан спричинився тяжкій несправедливості над Тарасом, тяжкому мордованню його.

        У хату до Григорія Шевченка приведено на постой якогось москаля. У його якось пропали гроші: три злотих 72. Салдат зняв страшенну колотнечу, доводячи, що гроші його украдено, та трохи не повиганяв усіх з двору. Стали шукати злодія. Оксана звела вину на ненависного їй Тараса. Хоч як Тарас не клявся, не присягався, що грошей не брав у москаля і в вічі їх не бачив, йому не няли віри 73. Тарас, спостерігши, що його заходжуються бити, утік з батьківської хати і сховався у запущеному саду Желеха. Тут, у бур’яні поміж кущами, ховався він чотири дні. Опріч сестри Ірини ніхто не відав, де він. Ірина нікому ні слова про Тараса, але нишком провідувала його, приносила йому пити і їсти, а часом і бавилася з ним. Тарас між кущами калини змайстровав собі будку, поробив доріжки, посипав їх піском, зробив з бузини пукавку та й не гадки собі. Але на п’ятий день Оксанині діти височили, де переховується Тарас, і видали його. Тараса привели додому і взяли на опит, допитуючись, щоб признався, де дів украдені у москаля гроші? Тарас не винився. Тоді зв’язали йому руки й ноги і почали бити різками.
        Головним справником отсієї огидливої екзекуції був рідний Тарасів дядько (по батьку) Павло Грушівський — «великий катюга», як говорила про його Ірина Григорівна. Довго Тарас переносив катовання, але на третій день знемігся і, щоб спекатися різок, приняв на себе крадіжку, сказавши, що гроші закопав у саду. Повели його в сад, щоб показав місце, де саме закопані гроші Звісно, сього вже не можна було йому зробити. Тоді знов почали його бити і скінчили на тому, що хлопця, ледві живого, замкнули в комору та, продавши юпку Тарасової матері, заплатили москалеві. Перегодом виявилося, що гроші у москаля украв мачушин Степан.
        Легко зрозуміти, як така жорстока подія несправедливості вразила хоч би кого. Тим паче глибоко вразила вона перейнятливе і ніжне серце Тараса. Таких вчинків довіку не спроможеться забути той, над ким їх заподіяно. Тим-то нема, нічого чудного, що в Тарасовій душі навіки лишилося недобре почуття до мачухи, до її Степанка і до дядька Павла. Річ певна, що після сієї події у мачухи і дітей її, з одного боку, а в Тараса і у його братів і сестер — з другого закипіла ненависть озвірена і щоденна колотнеча. Такі родинні відносини занадто гризли Тарасового батька і діда Івана. Бачили вони неминучу потребу розлучити якось пасинка з мачухою і хоч трохи притушити хатнє пекло.
Примірковали, щоб Григорій, їдучи куди під фіру в дорогу, брав з собою і Тараса, а прийде зима, віддати останнього знов до дяка в школу.
        І ото влітку р. 1824 Тарас чумаковав з батьком 74. Згадуючи про одну таку поїздку, Тарас каже: «Виїздили ми з Гуляйполя 75. Я сидів на возі і дивився не на Новомиргород 76, що лежить в долині над Тикичем (річка), а на степ, що лежить за Тикичем і думав... Що я тоді думав, те розгадає сам тільки Господь Бог... От ми взяли бродом, переїхали Тикич, піднялися на гору; дивлюся: знов степ, степ широкий, без краю; тільки вліворуч мріє щось похоже на гайок. Я питаю у батька: «Що то таке?» «То, — каже він, — Дев’ята рота». Сього з мене не досить. Що воно таке «Дев’ята рота» 77? Їдемо далі — степ і степ. Ми заночовали в «Дідовій Балці». На другий день — знов той самий степ і ті самі думки дитячі...
Скорботно мені, сумно згадувати мою молодість, мій вік дитинний...»
        Чи ходив Тарас в зиму в 1824 на р. 1825 до школи — жодної звістки не маємо. Певніш, що не ходив; бо зараз побачимо, що, як і сам Тарас каже 78, ходити до школи другим разом почав він по смерті батька. Батько його восени того ж року поїхав чогось до Києва та в дорозі і занедужав. Нездужав він, очевидно, вельми довго, бо помер 21 березіля р. 1825 79.
        Тепер ми виразно бачимо, що Тарас помилився, говорячи в своїй автобіографії, що після батьків лишився він на восьмому році. Круглим сиротою зістався він на самім початку 12 року свого віку.
        Вмираючи, Тарасів батько висловив вельми цікаве віщовання, та, на превеликий жаль, лишилася навіки невідомою причина, що викликала у його те віщовання: які спостереження чи які вчинки Тарасові? А річ певна, що не без причини склалася у батька така думка і такий заповіт: «Синові моєму Тарасові з спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою; з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; про його спадщина по мені або нічого не значитиме, або нічого не поможе» 80.


ПРИМІТКИ
       
        68 Ibidem. — С. 664.
        69 Метр[ичні книги] кирил[івської] церкви за р. 1823 про померших, № 6. [Насправді — на 40-му році].
        70 Метр[ичні книги] кирил[івської] церкви, 1823, № 4. Вінчав от. Григорій Кошиця (Кошиць. — Ред.).
        71 Поэмы и повести. — С. 664.
        72 Злот — стара срібна монета польська = 15 коп., 20 крейц[арів].
        73 Жизнь и произведения Шевченка, с. 10.
        74 Поэмы и повести. — С. 130. Тарас каже, що він чумаковав з батьком тоді, коли йому йшов 13 рік, але се або помилка, або описка, бо коли йому йшов 13 рік, себто р. 1827, дак батька його вже не було на світі.
        75 Містечко Звенигородського повіту.
        76 Містечко в Херсонщині недалеко від Єлисаветграда.
        77 Ротами звали села, де осаджували примусом «військових поселян».
        78 Поэмы и повести. — С. [664].
        79 Метричні книги про помершнх, р. 1825, № 9. Записано там, що «Григорій Шевченко-Грушівський помер од ватуральной болезни» на 35 році. Останнє, певна річ, — помилкою. В церковних книгах р. 1806 Григорію Шевченку показано 25 літ і у його доня Катерина; значить — побравсь вів не пізніш року 1805; коли б справді він помер на 35 році, то виходило б, що він оженився на 15 році; діло — очевидячки — неможливе. Але коли саме він родивсь, довідатись не можна, бо при кирилівській церкві до року 1806 метрик чомусь нема: певніш буде приняти звістку р. 1806, що йому було тоді 25 літ, значить, помер він на 45 році свого віку.
        80 Основа. — 1862. — Кн. III. — С. 6.





Попередня                 Наступна
Tags: 1823, 1824, Кониський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment