Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Спогад Кониського про панахиду в Полтаві. 28 лютого 1861 р.

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Похорон, стор. 3]
 
 
III
 
        В самий день смерті Шевченка петербурзькі українці послали телеграфом на Україну звістки про оцей скорботний факт. Дякуючи сьому, Україна в один день з столицею Росії мала спроможність оплакувати свого генія і в день похоронів його в столиці молитися за його.
        Наче оце сьогодні пам’ятаю ті сумні дні в Полтаві. Наче тепер бачу, як вранці 27 лютого прийшов до мене огорнений густою хмарою печалі і заплаканий Дмитро Пильчиков і показав телеграму Данила Каменецького. Опівдні зібралася наша громада. Прирадили: 28 лютого в день похорону відслужити в соборі торжественну панахиду; покликати на неї гімназистів і школярів з недільних шкіл; по панахиді роздати школярам Шевченкові «Псалми»; про час панахиди надрукувати оповістку.
        Нікому і в голову не впало, щоб в оцій святій справі трапилася нам яка-будь притичина. Тим часом, коли під вечір я і Василь Трунов пішли до соборного ключара прохати, щоб завтра після півдня одслужив панахиду, ми почули дивовижну відповідь. Отець ключар сказав, що по Шевченкові не можна правити панахиди тому, що він був «политический преступник».
        Хоча і як ми прохали і впевняли отця ключара, нічого не вдіяли. Треба було вдатися до архієрея. Єпископом в Полтаві був наш щирий українець, родом з Уманщини, відомий і популярний соловецький герой під війну р. 1854, Олександер Павлович. З ним я був трохи знайомий. Владика повітав нас ласкаво, розпитався, що спричинилося тому, що ми під таку незвичайну пору потурбували його. Коли ми розповіли, його благу твар покрив сум з несподіваної звістки про смерть Шевченка. Він підвівся, став перед образом, перехрестився і прочитав «со святими упокой...». Потім, повернувшись до нас, положив мені на плечі свої руки і мовив:
        «Вернітесь до ключара: скажіть, що були у мене, а я сказав вам от що: як був я в Соловецькому монастирі архимандритою, дак пильнував знайти і знайшов могилу Петра Кальниша, спорудив над нею пам’ятник і щороку правив панахиду. Коли отець ключар відає, хто був Кальниш, дак зрозуміє, що Шевченко був не такий «преступник», як Кальниш... Більш нічого не кажіть».
        Після поради з протопопами і катехитами з гімназії, Миколою Думитрашком і з кадетського корпуса Павлом Катраном, ми стали на тому, що скоро ключар не згодився по першій просьбі, дак тепер, після єпископського благословення не годиться служити панахиду в Соборі, а відслужити її в Стрітенській церкві. Так і зробили. На панахиді, правленій соборно отцем Катраном, Думитрашком і Кузнецьким (попом з соборної церкви), церква була повнісінька. Увечері того дня громада зібралася у Милорадовички і прирадила, щоб навесні посадити в Полтаві дуба на пам’ять Шевченкові.
        У Київ звістка про смерть Шевченка прийшла ще 26 лютого: «Вона, — каже д. Чалий 1307, — громовиною рознеслася по місту. В університетській церкві відслужили панахиду».
        В день похорону Шевченка в Петербурзі служили панахиди в Чернігові, в Харкові, в Кременчузі, Одесі, Херсоні, Катеринославі, Катеринограді і скрізь по Україні, куди можна було подати звістку телеграфом.
        Дійшла сумна звістка і до Галичини, до Дрездена, до Лондона.
        «Немов громом вдарила нас звістка про смерть Шевченка, — каже доня графа Федора Толстого, Катерина Юнге 1308: — На чужині (в Дрездені) відправили ми панахиду, але душею і думками були біля Тарасової труни вкупі з його приятелями. Було щось незвичайно гірке, трагічне в смерті його, що сталася саме під ту годину, коли усі мрії і бажання Шевченка, якими він жив, починали так ясно і радісно здійснюватися. Люта доля поглумилася і повалила його тоді саме, коли світ волі (крепаків) освічував його своїм сяйвом і починав гріти своїм промінням теплим». (Одного тижня не дожив Шевченко до дня оголошення закону про скасування крепацтва. Гірко!)
        Герцен у своєму «Колоколі» (в Лондоні) пом’янув Шевченка коротеньким некрологом. «Жаль бере, — сказано в некролозі, — що горопашний страждальник закрив очі так близько до сподіваного визволення (крепаків). Кому більш, як не йому, належало по праву шанувати день визволення!
        Але й те вже добре, що рання зоря зайнялася ще за життя його і освітила останні дні його».
        В тому ж таки числі «Колокола» ієродиякон Агапій (Андрій Гончаренко) надрукував кілька теплих слів про Шевченка мовою українською 1309.
        Що до преси російської, так ледві чи був тоді хоч один який журнал або часопись, де б не було подано звістки про смерть і значення Шевченка. Видатніша стаття була Аполлона Григор’єва (критика російського), надрукована в 4 ч. журналу «Время». «Красою і силою поезії, — писав Григор’єв, — багато дехто становить Шевченка врівень з Пушкіним і з Міцкевичем. Ми підемо далі: у Шевченка сяє та гола краса поезії народної, якої у Пушкіна і у Міцкевича лишень іскорки блищать. Натура Шевченка світліше, простіше і щиріше натури Гоголя, великого поета України, що постановив себе в фальшиве становище бути поетом цілком чужого йому побиту великоруського... Шевченко останній кобзар і перший великий поет нової великої літератури» 1310.
 
 
 

        1307 Жизнь и произвед[ения] Т. Шевченка. — С 187.
        1308 Вестн[ик] Европы. — 1883. — Кн. VIII. — С. 842.
        1309 Киевская старина. — 1896. — Кн. II. — С. 52.
        1310 Время. — 1862. — Кн. IV. — С. 636 — 637.





Коментар

        Герцен у своєму «Колоколі» (в Лондоні) пом’янув Шевченка коротеньким некрологом... — «Колокол», л. 95, 1861, 1.04, с. 798.




Попередня                 Наступна
 
Tags: 1861, Кониський, Спогади
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments