Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Під час останньої подорожі на Україну (червень — вересень 1859), стор. 6]
 
 
V
 
        Лишивши у Максимовича свій пакунок і деякі речі, Шевченко переправився дубом на правий берег Дніпра у Канів, а звідтіль поїхав кіньми до своїх родичів в Кирилівку. Простував він через містечко Городище (звідкіль був родом Семен Гулак-Артемовський) Городище було маєтностю князя Воронцова, і на землі його брати Семеренки спорудили добру цукроварню і чимало дечого іншого промислового і культурного, такого, що на той час звертало на себе велику увагу. Платон Семеренко користовався не тільки на Україні, але й далеко поза нею доброю славою не тільки яко промисловець, але яко розвинений і гуманний українець, демократ і патріот. Вже ж Шевченкові цікаво було спинитися в Городищі, щоб подивитися на цукроварню і спізнатися з Семеренком і з управителем його Хропалем. В Городищі перебув Шевченко один тільки день і поїхав далі в Кирилівку 1032.
        В батьківській хаті Шевченка жив тоді старший за його брат Микита, жінка його Палажка і діти їх: Петро, літ 12, Прокіп, на 6-м годі, та сестра їх Ірина, тоді ще дівка (потім вона побралася з Ковтуном). Другий, молодший брат Тарасів — Йосип, побравшись з сестрою Варфоломея Шевченка, Мотрею, жив окремо, як і сестра Ірина, тоді вже вдова Бойчиха. Коли Тарас приїхав до батьківської хати, Микити Григоровича не було дома (розповіла мені р. 1892 вдова Микитиха). Дівка (себто Ярина) була на городі, а Микитиха поралася то коло печі, то по хаті дещо прибирала. «Було ранком в суботу, добре пам’ятаю, за день перед Петром, — казала мені Микитиха. — Чую, собаки на когось гавкають; глянула я з вікна, бачу, хтось такий незнайомий йде з вулиці в двір, прямо до хати. Я вийшла назустріч йому в сіни. Прийшов він до сіней, я стою на порозі, дивлюся та думаю: що воно таке, мовчить, не привітається, тільки дивиться на мене, дивиться так якось журливо; дивлюсь і я, та не тямлю, хто такий оце з довгими, сивими вусами. А далі як промовив він: «Не пізнаєш, Палажко?» — так той голос так і покотився до мене в серце на саме дно. Я тоді як крикну: «Братику мій, Тарасе! де ти взявся!» — та так на груди йому і впала. Обнімає він мене, цілує, сльози йому так і капають, а нічого не говорить, мовчить».
        Розпитавшись про життя, Тарас пішов оглянути батьківський двір і сад. Тринадцять літ не бачив він їх, не бачив родичів і рідного села, але переміна невелика! Та сама хата, що й була, з чорним димарем, тільки трохи похилилася, та біля причілка нема вже яблоні, біля котрої був колись квітник «незабутної сестри Катерини, його няньки ніжної»: яблоня всохла, зрубали її; всохла і розлога верба, що стояла біля воріт, а все останнє по-давньому; кріпацька неволя, а з нею робота тяжка не на себе, злидні, сум та журба. Тарас посидів трохи в саду коло ручая, потім пішов до сестри Ірини.
        «Була я тоді на городі, — розповідала д. Чалому Ірина Григорівна 1033, — грядки копала. Дивлюся — біжить моя дівчинка: «Мамо, мамо! вас якийсь Тарас кличе. Скажи, каже, матері, що до неї Тарас прийшов». «Який Тарас? — питаю, а сама і з місця не рушу. Аж Ось і сам він іде».
        «Здрастуй, сестро!»
        Я вже й не пам’ятаю, що зо мною діялося тоді! От ми сіли на призьбі, він, сердешний, положив голову до мене на коліна, та все просить, щоб я розказувала про своє життя гірке. От я й розказую; він, покійничок, слухає, та все додає: «Еге ж! так, сестро, так». Наплакалася я доволі, доки розказала до кінця, як мій чоловік вмер. Тарас встав, подивився на небо, перехрестивсь і каже: «Молись, сестро! Молися, і ти вільна, і я вільний».
        «Ти вільна» — се значило, що вона повдовіла і позбулася свого чоловіка п’яниці.
        «А коли ж ми всі будемо вільні від панів?» — спитала Палажка.
        Тарас махнув рукою і мовив: «Ще, сестро! до того не раз тебе виб’ють на панщині...»
        Другого дня Тарас пішов до церкви. З церкви він прийшов до батьківської хати з своїми старими, ще шкільними товаришами Тарасом Гончаренком і Петром Бондаренком. Небавом поприходили інші люди та все розпитували у Тараса: чи скоро вийде сподівана воля?
        Увечері (29 червня) Тарас пішов до попа отця Григорія Кошиці: він хотів більш за все побачити старе своє кохання Федосію Григорівну. Але вона й не вийшла до його, «щоб не завдавать серцю жалю».
        З Кирилівки Тарас поїхав до свояка Варфоломея Шевченка. По дорозі заїздив в Моринці, оглядав церкву всередині і, казали мені люди р. 1891, щось малював. Що саме він малював? Певне, вид з церкви або з іконостасу, але я про те не довідався і не скажу, чи був, чи є який малюнок з Моринець між тими, що лишилися по смерті художника.
 
 
 

        1032 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 460.
        1033 Чалий, с. 139.





Коментар

        В Городищі перебув Шевченко один тільки день і поїхав далі в Кирилівку. — Так було, як доводить П. Жур, лише першого приїзду. За кілька днів Шевченко знову повернувся у Мліїв і пробув там довший час, спинившись у будинку управляючого Хропаля, якому подарував на спомин свій офорт «Приятелі». Цукроварня й механічний завод, що утворили окре ме містечко між Городищем та Мліївом, були на той час не лише найсучаснішим виробництвом, устаткованим імпортною технікою, — але являли зразок раціонального, гуманного впорядкування життя не лише службовців, але й робітників цих заводів. Комплекс містив житлові будинки, лікарню, школу, навіть аматорський драматичний театр, крамниці. Можна думати, що тоді Шевченко заручився обіцянкою П. Симиренка надати фінансову допомогу для видання «Кобзаря».
        По дорозі заїздив в Моринці ... щось малював. — Такий малюнок не відомий.




Попередня                 Наступна
       
Tags: 1859, Кониський, Фотографії
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments