Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Під час останньої подорожі на Україну (червень — вересень 1859), стор. 4]
 
 
III
 
        Так ото ранком під ярмарок сидів собі Козачковський в господі та журився думкою про сподіване перенесення з Переяслава в Полтаву духовної семінарії, де він і учителював, і лікарював. Перенесення було йому зовсім не на руку. Родинні і матеріальні умови не давали йому перебиратися в Полтаву, значить — мусив він іти на пенсію, а пенсія та була така мізерна, що з неї жодним чином прожити не можна. Правда, про перенесення семінарії тоді ще тільки говорили, фактом сталося воно лишень року 1862, але ж чутка та не могла не турбовати старого Андрія Йосиповича. І от, може, в тих думках, згадав він і Андруші, і той свій хуторець, де р. 1845 садили вони з Шевченком дерева. А коли згадав се, то вже ж неминуче подумав: де то тепер Тарас? Думає Андрій Йосипович і, дивлячись у вікно, бачить — люди рушають на ярмарок. Аж ось відчиняється брама, і до його в двір в’їздить поштовий возок, парокінь, а на возі якийсь сивоусий чоловік в білому літньому пальті... То був Тарас Григорович. Мовчки вони привіталися, пішли до світлиці, мовчки привітав Шевченко родину Козачковського і почав ходити по хаті. Походивши, спинився проти вікна, постояв, подивився, як люди ідуть і їдуть ярмарковати, і висловив Козачковському бажання піти й собі подивитися на ярмарок 1021.
        Я зовсім розумію становище Тарасової душі в той час, розумію, чому він мовчав: спомини минулого і сила почуття не давали говорити. Величезна маса споминок, мимо волі його, неминуче повинна була стати перед ним і придавити його так, що уста німіли. З того часу, коли він останнім часом бачився в Андрушах з Козачковським, «минали дні, минали ночі», і минуло 14 літ, та яких літ! яких тяжких літ! Він тоді був молодим парубком, повним здоров’я, повним рожевих надій побратися з молоденькою Федосією Григорівною Кошицівною, «та й жити, як всі люде живуть...» 1022. Де все те ділося? Все лишилось отам в степу безлюдному, в Азії. Вітер розвіяв надії, заслання та казарма проковтнули і літа, і здоров’я... Все те він мусив згадати, не можна було не згадати... Згадав і «те, що вимовить не вмію...». Що він тепер? Бурлака-дід, недобиток «московського блага», без сили, без здоров’я... І думне чоло його похмаріло, і найліпше, що можна було зробити в ту годину, піти на ярмарок — глянути на тих людей, яких він не бачив так довго-довго!
        Вернувшись з ярмарку, Козачковський почав читати з голови деякі вірші, написані Тарасом ще до заслання. Тарас не пам’ятав їх, позабував, і позаписував їх собі з уст Козачковського. Стало тоді розмовникам знати, що чимало віршів, написаних Шевченком до року 1846, пропало навіки.
        По обіді Тарас висловив бажання подивитися на хутір Козачковського та на Дніпро. Козачковський казав запрягти бричку, але Тарас не схотів дожидатися: вельми вже тягло його швидше побачити як
 
                ...Сивий наш козак
                Дніпро з лугами вигравав.
 
        Він, не дожидаючи, заким злаштують бричку, пішов сам пішки. Коли Козачковський догнав його, він сидів на траві біля роздорожжя: може, не відав, кудою йти, чи направо, чи наліво? Чи, може, певніш гадати останнє, він присів полюбовати з краси природи. Було під вечір, картина могла бути дивна, та, яку він змалював у свому «Сні» 1023:
 
                Вечірнє сонечко гай золотило,
                Дніпро і поле золотом крило...
                Собор Мазепин сяє-біліє,
                Батька Богдана могила мріє;
                Київським шляхом верби похилі
                Трибратні давні могили вкрили;
                З Трубайлом Альта між осокою
                Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.
                І все те, все те радує очі,
                А серце плаче...
 
 
        Можна без помилки гадати, що того вечора серце й душа нашого поета переживали оті самі вражіння, почуття і думки, які він вложив в душу і в серце дідові-українцеві’ в своєму прекрасному «Сні». (NB. Я певен, що «Сон» Шевченко написав після заслання і невірно його зареєстровано до творів 1847).
        Увечері заходилися ловити рибу. Риба не йшла, хоча її все-таки наловили і зварили кашу. Та хоч би яка там смачна не вдалася ся каша, а гору брала чарівна сила природи. «Ніч, — каже Козачковський, — була тиха, місячна, українська ніч з міріадами зірок на чистому блакитному небі. Своєю величавою красою чарівною вона привітала так давно знайомого їй поета. Дивлячись навкруги і любуючи з чарівної краси, Тарас мовив: «Як добре було б жити поетові, коли б йому можна було бути тільки поетом і не бути горожанином» 1024.
        Лежачи на березі Дніпра-Славути, старі приятелі вели бесіду і про минуле України, і про сучасне. На превеликий жаль, Козачковський не списав нам усіх подробиць тієї цікавої розмови, але не трудно здебільша вгадати зміст її, відаючи, що Козачковський був чоловік освічений, щирий і певний син України: він до кінця свого віку не стратив, як і Шевченко, віри, що «українці не позбулися ще, не сплюндрували ще спадщини своїх батьків, себто тих елементів, з яких склалася і повинна скластися в будущині, хоча і в іншій форм і, відповідній своєму часу, наша слава»1025. Розмовники трохи не зійшлися в своїх думках про близьке тоді скасовання крепацтва. Звісно, Шевченкові думки йшли геть дальше, ніж думки Козачковського. Але се ні на зерно не шкодило їх щирому приятельству. Козачковський глибоко шановав і любив Шевченка, високо ставив його твори і був тієї думки, що твори дорогого йому гостя-друга — «стають задля щирого українця живою, тужливо-радісною, як і наша пісня народна, картиною, що показує нам наше славетне минуле та не безрадісне ще і не до решти ще пропаще сучасне» 1026.
        На другий день Шевченко попрощався з своїм старим другом і поплив «дубом» по Дніпру на село Прохорівку до другого свого приятеля, до Михайла Максимовича, що перебував тоді у себе на хуторі — Михайловій горі 1027.
 
 
 

        1021 Киевский телеграф. — 1875. — № 25.
        1022 Русская старина. — 1883. — Кн. IX. — Лист до Бодянського [від 3 січ. р. 1850].
        1023 Кобзарь. — 1876. — Т. II. — С. 99.
        1024 Киев[ский] телегр[аф]. — 1875. — № 25.
        1025 Чалий, с. 176.
        1026 Киев[ский] телегр[аф]. — 1875. — № 25.
        1027 Ibidem.





Коментар

        Я певен, що «Сон» Шевченко написав після заслання і не вірно його зареєстровано до творів 1847. — Біограф помилився: у «Малій книжці» автограф поеми вміщено між творами 1847 р.; звідси орієнтовна дата — грудень 1847 р. (Шевченко Т. Г. ПЗТ. У 12 т. — К., 1990. — Т. 2. — С. 462).




Попередня                 Наступна
       
Tags: 1859, Кониський
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 2 comments