Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [В дорозі з заслання (серпень 1857 — березіль 1858), стор. 25]
 
 
        Лишень 16 березіля почало Тарасові легшати, одначе лікарі, відвідавши хорого 17 березіля, радили не виходити ще з хати. «Але я, — признається поет, — не послухався і увечері нищечком відвідав свого старого друга княжну Варвару Рєпніну. Вона щасливо перемінилася, буцім помолодшала і вдарилася до ханжества» 882.
        Річ певна, що і Рєпніна, як і Тарас, «не ті стали», бо «не ті года!» Десять років на обох лишили свій слід. Княжна бачила Шевченка останнім разом перед арештом його. «Тоді він був чоловіком молодим, при здоров’ю, повно у його було надії на пришле; тепер перед нею був трохи що не дідусь: твар покрита червоними плямами (добутки цинги), в очах погляд апатичний і увесь він зруйнований і фізично, і морально» 883.
        На превеликий жаль, ніхто не лишив нам подробиць сього побачення востаннє. (Княжна по смерті Тараса жила ще тридцять років). Княжна, коли її розпитували р. 1885 про те побачення, казала, що подробиці уплили у неї з пам’яті, але загальне вражіння було скорботне. І княжна, і поет силковалися «попасти в колишній тон», та ні вже: трудна річ! Десятилітнє заслання лежало між ними непереходимою розпругою! Княжні здалося тоді, що «Шевченко зовсім вже потух»!
        Властиво кажучи, дак тоді Шевченко ще не потух, але починав вже потухати. Святий огонь поезії не спроможен вже був палати тим полум’ям, яким він палав у «Кавказі», в «Єретику», в «Розритій могилі» і ін. Море тяжкого страждання залило те полум’я. Море нікому незримих сліз кривавих проковтнуло поета-художника тією пащею, яку скомпоновали руки Дубельта та графа Орлова.
        Певна річ, що і княжні, і поетові не легко було бачити самі тільки останки того, що «проковтнуло море». А проковтнуло воно:
 
                Моє не злато-серебро,
                Мої літа, — моє добро...
                Тії незримі скрижалі,
                Незримим писані пером...
 
        Недугуючи, Тарас скінчив переписування своїх віршів з р. 1847 і жалкує, що нема з ким дотепним прочитати їх. «Михайло Семенович, — каже він, — не суддя мені в сій справі. Він занадто втішається ними. Максимович просто благоволіє перед моїми віршами. Бодянський теж. Треба буде підождати Куліша: сей хоча й жорстоко, а інколи скаже правду. Зате, коли ти хочеш зберегти з ним добрі відносини, так не кажи йому правди» 884.
        Того ж дня (18 березіля) зазнав Тарас двічі такої втіхи, якої давно вже не зазнавав. Заїхали з Щепкіним до Максимовича. Небавом вернулася з церкви Максимовичка — «любе, гарне створіння, чистий, незрушений тип землячки» Вона заграла на роялі кілька українських пісень, а поет переписав їй на спомин свої вірші «Весняний вечір»885.
        Увечері Тарас був у старого приятеля професора Осипа Бодянського, і тут «досить набалакалися про слов’ян взагалі, а про своїх земляків тим паче».
 
 
 

        882 Записки... — С. 181 — 183.
        883 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X, стаття проф. Миколи Стороженка.
        884 Записки... — С. 183. [Запис від 18 берез. 1858 р.]





Попередня                 Наступна
       
Tags: 1858, Кониський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments