Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [На другому засланню (жовтень 1850 — серпень 1857), стор. 23]
 
 
XI
 
        Великою втіхою Шевченкові під оту тяжку годину стали ласти приятелів його. Найпаче листування з Броніславом Залєським, присилка йому книжок приятелями, а більш за все приїзд — хоч на короткий час — з експедицією Бера молодого ученого українця Данилевського. Данилевський вельми сподобався Тарасові. «Така людина, як Данилевський, — писав він 9 жовтня р. 1854 715 до Залєського, — в вашій пустині може закрутити і не мою голову. Доки він тут був, я майже не розлучався з ним. Він своїм перебуванням нагадував мені, одинокому, минулі дні прекрасні. Я був з ним щасливий, тим-то й не писав довго до тебе». (Дійсно, бачимо, що більш як чотири місяці — з 6 червня до 9 жовтня — нема Тарасових листів ні до кого). «Ти, яко щирий друг, вибачиш мені, і серце твоє зрадіє з моїх коротких радощів. Данилевський тепер поїхав на якийсь час до устя Емби, а я користуюся з того і пишу до тебе. Але все те, що я бажав би написати до тебе про Н. Данилевського, не помістилося б і на 24 аркушах паперу. Тим-то скажу тільки, що він всіма сторонами людина прекрасна! От тільки шкода, що він людина учена, а то був би з його сущий поет». Коли потім восени експедиція покинула Новопетровськ, Шевченко знов вертається до згадок про Данилевського і знов пише про його до Залєського 716:
        «Він, Данилевський, пробув тут два місяці. За сей час я найщиріш з ним сприятелився, нещодавно (лист писаний 8/20 листопада) поїхав він до Астрахані, а я, провівши його, трохи не здурів. Вперше на своїм віку я зазнаю такого почуття. Ніколи самітність не здавалася мені такою суворою, як тепер, і лист твій прийшов до мене так в пору, що я не тямлю, як і дякувати тобі за його. Прийнявши його, я почав приходити до пам’яті, почав думати. Правда, думи мої невеселі, а все ж таки думи. Кажеш ти, що ти призвичаївся до свого кутка, так думав і я, доки в моїй широкій тюрмі не показався чоловік розумний і благородний. Але ж показався на те тільки, щоб збентежити мою бідну дріманну душу».
        З від’їздом Данилевського 717 тяжкий сум самітності серед натовпу «широкої тюрми» неминуче повинен був з більшою потужністю обгорнути душу поета, тим паче іцо від’їзд трапився тоді саме, коли і природа сприяла більш почувати той сум. Літом, опріч товариства Данилевського, у Тараса був город, був холодок під вербою, була землянка і альтанка; значить, був сякий-такий захисток, де можна було сховатися від казарми і від її товариства і сумування своє розважати писанням і малюванням; журбу свою можна було втопити хоч в оглядування неба і непривітної природи. Тепер і сього нічого не стало. Літо минуло; по степу заквилив-застогнав вітер холодний та звір голодний; на морі заревли-заголосили «заспані хвилі» і, б’ючись ребрами об скелю, розбудили приспаний влітку сум і журбу «забутої Богом і проклятої людьми пустині». Ожеледою холодною та снігом-піском падала на журливий форт, на сумну живу та повну людського жалю і скорбот могилу та німа туга-гризота, що стискає людям серце і німо, незримо ссе його, висисаючи не саму тільки кров, а тепло почуття, жвавість і бадьорість духа.
        Стисла вона серце і Тарасові, загнавши його знов на цілий піврік до «смердячої казарми».
        Можна, читаючи споминки про сей час Зарянка і Косарєва, гадати, що у Тараса було тоді товариство офіцерів. Зорянко каже: «Тарас Григорович був душею товариства в Новопетровському форті. Рідко коли пікнік або прогулка обходилися без його. Тоді він звичайно сідав на той екіпаж, де були харчі; брав під свій догляд пляшки з горілкою, але на місце прогулки привозив пляшки геть не повні» 718, себто в дорозі випивав. А в споминках Косарєва 719 читаємо:
        «Коли ми (офіцери) довідалися, за що Шевченко попав під «червону шапку» (себто в солдати), дак усі його полюбили і почали приймати його скрізь як свого: і в родинних і в нежонатих товариствах, починаючи з коменданта, де він учив дітей. Та й трудно було не полюбити його: він був чоловік розумний, сердешний. Інколи, хоча й не часто, було, як розбалакається Тарас, як почне розповідати приказки, можебилиці та побрехеньки — а він знав їх силу-силенну — або як почне передражнювати попів, дяків, крамарів і т. ін. — і на се він був великий майстер, так сміху і реготу було без краю». Тим часом пані Ускова подала мені зовсім іншу звістку. «Офіцери в форті, — каже вона, — не любили Тараса, бо відали, що він зневажливої про них думки, уважав їх дурнями і п’яницями. Шевченко дійсно був такої думки про велику більшість офіцерів, і така думка його відповідала сумній дійсності. Він не любив товариства офіцерів і уникав їх».
        Як же погодити оці геть не однакові звістки і яку з них уважати певною?
        Споминки Зарянка я приймаю так скептично, що мушу майже цілком їх знехтувати скрізь, де тільки вони не підперті іншими певними звістками. Споминки Зорянко написав властиво не свої, а переказані йому донею Ускових Наталкою (вона, опріч того, надрукувала свої споминки і в другому ще місці ). Відаємо, що Наталія Іраклієвна побачила світ Божий вже в Новопетровському, значить, не раніш літа року 1853, і була на четвертому році, коли Шевченко покинув Новопетровський форт. Які ж споминки про поета могла зберегти така мала дитина? Що могло лишитися в пам’яті її майже через тридцять літ?
        Споминки Косарєва треба брати теж вельми обережно, хоча вони і більш правдиві. На лихо, Косарєв переказав їх генералові Миколі Дементієвичу Новицькому тоді вже, коли пам’ять його зовсім зрешетіла, не слухала його, а через те в споминках його стільки плутанини і суперечок , що брати з них можна тільки те, на що не падає ні на зерно тінь непевності.
 
 
 

        715 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. I. — С. 173.
        716 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. III. — С. 611.
        717 Данилевський доживав віку і вмер кілька років назад на хуторі своєму біля села Мшатки, на південному березі Криму.
        718 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 302.
        719 Ibidem. — Кн. III — С. 573.
        720 С[анкт]петербургские ведом[ости]. — 1882. — № 75. — [18.03], з підписом «Ната»: так звав Шевченко Наталію Іраклієвну.
        721 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — [Кн. III. — С. 581 — 581].
        722 Щоб не бути голословним, подам кілька прикмет такої плутанини і суперечок. «Шевченко, — каже Косарєв (Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. 2. — С. 245 і далі), — написав в Новопетровському «Кобзаря». — Знаємо, що там Шевченко до мая р. 1857 не написав по-українськи ніже єдиного слова! Шевченко виїхав з форту через Астрахань 2 серпня 1857, а Косарєв каже, що він поїхав в кінці серпня через Уральськ до Києва і т. далі.





Попередня                 Наступна
       
Tags: 1853, 1854, Кониський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments