Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [На другому засланню (жовтень 1850 — серпень 1857), стор. 4]
 
 
II
 
        Головним чином побит Шевченка залежав від ротного командира і помічників його. Скоро прибув Шевченко до Новопетровського форту, його, звісно, закинули в казарми, де перебували і всі жовніри, і записали його до четвертої роти і для догляду за ним приставили «дядьку» — простого жовніра, що повинен був раз у раз доглядати за ним і навчати муштри 629.
        Четвертою ротою командував штабс-капітан Потапов, помічником у його був поручник Обрядін. В руках і під доглядом головним чином оцих офіцерів перебував Шевченко більш двох років. Щоб докладніш зрозуміти нам, як важко було поетові каратися за той час, треба нам ширше і ближче спізнатися з Потаповим і Обрядіним.
        Потапов був чоловік темний, неосвічений, безсердечний, часто і без потреби грубіянин, строгий і лютий. Фухтелі було у його найзвичайний спосіб карати жовнірів за дрібне зрушення дисципліни. Лютість його дійшла до того, що начальство перегодом одібрало у його роту. Офіцери його не любили, а солдати просто ненавиділи. Таким показує нам Потапова й А. О. Ускова 630, і вдова його товариша Воронцова 631, і його товариш капітан Косарєв, що й сам був людина недалека, фронтовик і строго вимагав ретельної служби 632.
        Помічника Потапова — поручника Обрядіна схаратеризував нам Шевченко в своїх Записках, розповівши на стор. 50 — 52 з учинків сього офіцера факти не тільки гидкі, навіть жахливі. Певна річ, читач мій не ремствоватиме на мене, коли я цілком візьму з Тарасових записок оповідання про Обрядіна. З того оповідання знати буде ще й те, чи справедливо Шевченко більшість офіцерів новопетровської залоги називає «забрудненою ковбанею безмежних паскудств» 633.
        «Починаючи з поручника Обрядіна, — пише Шевченко в своєму журналі в липні р. 1857, — ми з Куліхом 634 перебрали цілу роту (ту, до якої належав і сам Тарас) і дійшли до «рядового» Скобелєва. Оцей Скобелєв, хоч у його і московське прізвище, був моїм земляком, родом він з Херсонщини. Затямив я його найбільш за його українські пісні. Своїм м’яким молодим тенором співав він просто і прекрасно.
        Найбільш з душею співав він пісню: «Тече річка невеличка з вишневого саду». Слухаючи оцієї чарівної пісні, я забував, що слухаю її в казармі. Вона переносила мене на берег Дніпра, на рідну мою Україну любу. Я довіку не забуду того сумирного, напівголого горопаху, що, було, латаючи свою сорочку, переносить мене своєю піснею далеко, далеко з душної казарми. Своїм складом і поводженням Скобелєв не скидався на бравого жовніра, от за се найпаче і я шановав його. Рота вважала його за людину чесну і розумну. Твар його була смагла, партацька, та ще й віспою подзьобана. Не вважаючи на те, світилася вона відвагою і благородством. Віч-на-віч признався він мені, що він утікач з крепаків. Коли ж його злапали яко волоцюгу, він сказав, що він «не помнящий родства», не пам’ятає роду, ні рідного краю. Віддали його в солдати і тут дали йому прізвище Скобелєв, на честь відомого балаклія московського, інваліда Скобелєва. Небавом після приходу до Уральська 2-ї роти, командир її Обрядін, спостерігши, що Скобелєв — людина чесна і твереза, але до фронту не вдатна, взяв його до себе за «деньщика» (слугу). Скобелєв неумисне зробився знавцем таїн свого командира і сталим лакеєм його полюбовниці. Не минуло й півроку, як глевтяковатий лакей Скобелєв, знов таки неумисне, став полюбовником полюбовниці свого командира. Раз якось, під годину сердешного поривання, оця облеслива зрадниця розповіла Скобелєву, що на його адресу прийшло два місяці тому назад з Москви 10 карб. Прислав їх Скобелєву колишній товариш його — волоцюга, що став тепер крамарем. Гроші ті прийняв Обрядін. В доказ сього вона показала Скобелєву коверту з п’ятьма печатками. Ще тоді, як Обрядін був за батальйонного ад’ютанта, дак і тоді вже підстерегли його і довели, що він краде гроші, які приходять поштою на адреси солдатів. Довідавшись про такий вчинок свого начальника, Скобелєв прийшов до його з порожньою кувертою і вимагав віддати йому 10 карб. Обрядін на те відповів ляпасом по пиці, а Скобелєв дав йому здачі, теж ляпасом. Коли б се сталося сам на сам, на тому б і ділу квит, але ж вчинок стався прилюдно, були при тому шляхетні свідки з офіцерів. Посоромлений Обрядін, арештовавши Скобелєва, доніс про сю подію начальству. Нарядили слідство; після слідства Обрядіну велено покинути службу, а Скобелєва судили військовим судом. По присуду суда Скобелєв перейшов, як кажуть солдати, через «зелену алею», себто прийняв 2000 шпіцрутенів, та й пішов до Омська на сім літ в арештантські роти». «Сумна пригода, — додає далі Шевченко. — Горопашний Скобелєв! родився ти і зріс в неволі. Заманулося тобі покуштувати широкої, солодкої волі, і залетів ти в «радікуль» (так жовніри звуть Новопетровський форт).
        Співуном-пташкою залетів ти до моєї тюрми з України, буцім на те тільки, щоб своїми піснями солодкими та журливими нагадати мені мій любий, мій безталанний край. Бідолашний, безщасний Скобелєв! Ти чесно і благородно вернув ляпаса шляхетному злодюзі, грабіжникові і за сей чесний вчинок ти пройшов «крізь строй» і поніс тяжкі кайдани на безлюдні береги Іртиша і Омі. Чи то в своїй тяжкій неволі зустрінеш другого такого уважного і вдячного товариша-слухача твоїх солодких, журливих пісень, яким я у тебе був? Стрінеш! Та ще й чи одного такого, як і сам єси, — невольника-сироту, земляка-варнака таврова ного. Він на твої тяжкі кайдани проллє сльозу подяки за радісні, рідні серцеві пісні. Горопашний, безталанний Скобелєв!»
        Наведена доволі довга виписка з Шевченкових Записок має для нас велику ваґу не тільки задля характеристики того начальства, що тримало в своїх руках генія українського слова, прибраного в солдатську одежу; з наведеної виписки ми, наче в дзеркалі, бачимо думки, душу і серце самого Шевченка і оозуміємо, яких мук мусив він зазнати не за себе самого тільки, а ще й за других! Що діялося в тому ніжному серці під оту годину, коли Скобелєва вели через «зелену алею»?! Я ладен признати, що навіть Потапов не допустився такого катування, щоб вирядити і Шевченка до гурту справників «алеї», бо ледві чи й виніс би Шевченко таке мордування; але я не запевнятиму, щоб так чи інак начальство не загадало і Шевченкові бути хоч здалека свідком тієї тяжкої кривавої драми в «зеленій алеї».
        Та чи одна ж там була така драма? Так-от, головними опікунами і доглядниками нашого поета, головними справ никами в Новопетровському форті над ним лютої кари, при значеної царем Миколою І, — були Потапов та Обрядін, маючи в руках суворий наказ Обручова «не дозволяти Шевченкові ні писати, ні малювати, ні навіть мати у себе якібудь пристрої до писання або до малювання», себто папір, атрамент, олівець і таке інше 636.
 
 
 

        629 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С. 572.
        630 Лист А. О. Ускової.
        631 В[олжско]-К[амский] край. — 1897. — № 313.
        632 Кобзарь. — Т. III. Записки... — С. [49 запис від 7 лип. 1857 р.]
        633 Ibidem. — [С. 48, запис від 6 лип. 1857 р.].
        634 Куліх — поляк, унтер-офіцер, в Новопетровській залозі був «каптенармусом».
        635 Едикуль. — Ред.
        636 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С 572.






Попередня                 Наступна
       
Tags: 1850, Кониський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments