Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

З промови М. Устияновича. 31 жовтня 1848 р.

 
        1848 р., жовтня 31 (19). Львів. — З ПРОМОВИ М. УСТИЯНОВИЧА НА З’ЇЗДІ ДІЯЧІВ ОСВІТИ, НАУКИ І КУЛЬТУРИ У ЛЬВОВІ ПРО БАГАТСТВО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ, ВИРАЖЕНЕ В ТВОРАХ І. КОТЛЯРЕВСЬКОГО, Г. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА, Т. ШЕВЧЕНКА, М. ШАШКЕВИЧА ТА В НАРОДНИХ ПІСНЯХ
 
 
 
        Родимці! на широкій картині святої Слов’янщини лежит земля красная, богатая, текущая медом і молоком, земля, на которій віками не забракло ні хліба ні соли! Над Вислоком і Доном суть єї границі, а Бескид і море єї сторожами. Вколо неї облягли золотим вінцем красниї єї посестриці, як состави тіла средоточне серце. Тим осередком величественного дерева, тим серцем Слов’янщини єсть руская земля, а на ней мешкає нарід, славний колись богацтвом і силою, но стораз славнійший судьбами своїми. Бувальщина єго записана кервою і слезами, а серце роздертеє кривдами і всякою злобою. Братняя вражда, чорниї хмари горд азіятских, томительство віри, довольство і властолюбіє втисли в чувственную грудь єго тяженькоє горе смутку і розпуки, а на уста студеную печать смерти. Гляньмо на того сина рускої землі.
        Ото стоїт він похилен яко самотная билинка на широкім поли, вержен ненавистними судьбами серед темної пітьми ночи на ігровище всяких бур і довольства, без зірнички ясної, щоби го в упадку підперла; на чолі єго видно глибокую печать довгої чорної неволі, в очох стремится студений лед недовірія і підозрілости, на лици нужда і укори; а слибись в душу глянув, знайшов бись там безодню невіжества найсвятійших прав природи, найдорожших правд Божества. Позбавлен свідущества чоловіческої чести, позбавлен, же так скажу, самостоянної волі, темний як ніч осінная, тяжкими стопами тягне він житя своє, гадав бись що приріс землею і ставляє собою образ животящого трупа і тип цілого народа долі.
        О немаш народа в Слов’янщині, которий би з так високого щебля богацтва і слави, як колись Русь сіяла, так низко грянув в недолю, так глибоко запав в безіствіє! Відлучен від всего, що духа оживити, достоїнство чоловіческоє двигнути, серце розвеселити, надію піднести возможе, загирив в собі огень божества і стався німим служебником сліпоти ума і довольним, орудєм самолюбія сильнійших.
        А дно єстества єго так красноє; а душа єго так чесними питомстви обдарована! О придивімся ще і душі тій, гляньмо і на дно єстества єго, а знайдем там не єдноє золотоє зерно, котороє лиш тілько вправної требує руки, аби розсвітати ясним клейнотом заранної зріздки.
        Правий серцем і усти, доволен своїми, незнужден в праці, скорий в милости, повольний в мести, мужественний в борбі, мирний в покою, твердий в додержанію повзятого заміру, вірний в дохованю отеческих преданій, вірний церкві, незломлен свому владітелю, становит він найчеснійший тип достойного Слов’янщини сина і образ тихого, безмятежного, боголюбивого обивателя краю.
        Родимці! В краснім животнім світлі душі величаєся каждая отросль славяньского велита; а серце єго, Русь красавая, той син недолі, маєж во віки гробовим сумовати сумом, во віки носити сором сліпоти на чолі, остатись потиром чужого довольства і нікогда не спізнати власної чести, власних народних прав і небесного Божества в своєй груди?
        Родимці! Європа подала світу новую бувальщини карту, а на ній золотими буквами стоїть виписано: воскресеніє! Кождий нарід потряс підвалинами єстества свого, зачав новую жизнь, жизнь свободи і долі; а ми ж на тоє переболіли найтяжчую в Європі неволю, аби і надаль віддихати тяжким віддихом скону, мов під тягарем могили? Величавая Віндобона 1 виборола і для нас золотоє право письма і слова, а краснодушії побратимці нашої землі давно розв’язали на руках дзвенящії окови підданства; а ми ж би-сьмо мали зрікатися найдорожчої чоловічества перли, могли би-сьмо обоятно призиратися оковам душі? Бог присудив галичій Русі, тій маленькій частині великого нашого народу, скорше щасливую судьбу і розсвітив над нею зорю нового щастя, незнаних життя свобод. А ми ж би не мали старатися о розсвіт душі нашого народу, аби спізнав, порозумів, полюбив тоє щастя, розбудив честь в своїй груді і став-ся до того золотого дару достойним? Родимці! Свобода єсть то красная і умная відданиця, которая собі не полюбить сліпого жениха, а безсильному не подасть руки. Тільки з розвоєм духа розвивається земная і небесная щасливість чоловіка, а блага краю множаться тільки благами душі; а котрому ж чесному синові землі, якому правому обивателю не лежить на серці братнє щастя і благость краю?!
        Родимці! Аж занадто знаєте ви нужденний стан руського народу, занадто в’яже вас до нього любов, гарантована довгими віками чорної недолі, і занадто вгризла нам ся тая неволя в серце, аби-сьмо не могли достойно розпізнати красних лучей свободи сонця; занадто довго розложила була тоска мешкання в нашій груді, аби-сьмо не оцінили верем’я доби; нащо ж довгим розговором марнувати час так дорогий? Руськоє серце чувствує за все правоє, а чесний син Слави знає своє діло! За діло ж, братця, за діло! А тим ділом єсть: розсвіт на галичій землі, розсвіт на тім темнім участку Русі! Воскресеніє народної жизні! Воскресеніє животного ядра з-під гробової могили!..
        Найдорожчим маєтком народу єсть язик його, він єсть душею, він єсть ядром його жизні. Ткнешся бесіди, тикаєшся єго жизні, хватаєш му за серце і сповняєш убійство не одного чоловіка, але мільйонів...
        Родимці! Єсть в ріднім слові урок великий, неописаний, которому не знайдеш імене і в которім, як в найдрібнійшій частині лучі сонця, всі світа находятся барви. На голос того слова воздрожат всі состави скитальця на чужині, розвяжут в єго голоднім серцю цілий пасемник минувших дній щастя. Єсть в народі пісня, що мати дітині над колискою співає, проста і непоказьна, а звук єї товаришит нам солодкими наповидами до гробу і милійшая над всякиї согласи чудесних напівів. Тим словом нам промавляти треба, таковими піснями нам співати належит, аж нам розсвіт народної душі, аж нам жизнь Руси лежит насерцю!... Слов’янщина аж занадто велика, аби помістити в ширінях своїх голос жизни 15 міліонів народа. Залишивши бесіду нашу, учинимо святокрадство найсвятіших прав чоловічества, обдирство народного престолу Русі, а може, а може, і цілої Слов’янщини.
        Хто ж бо в Слов’янщині не знає тої мови святої Русі, тої бесіди серця, того наповидного ласкання, котрим мати першеє дитя своєї милості любує, тої красавої пісеньки, якую ластівка під стріхою щебече, хто не знає барви цвіту і воні тої літорослі золотобережної України?! На слов’янськім виросла вона серці і всякими цвітами приоздобила ю красавая мати. Всякії чувства душі і ума появи приодіває вона золотими точками. Аж хочем налюбуватися її принадами милості, підім до Основ’яненкової «Марусі», аж желаєм надивитися ненаглядним її барв красотам, вержмо око на його всхід сонця; аж хочем узброїтися в кріпость, послухаймо громкого Шевченка, ах розвеселитися і попустувати — візьмім Котляревського; аж напослідок статочного образу хочем, прочитаймо єден тілько короткий уступ з «Перекінчика» під назвою «Бандурист», через незабвенного нашого Шашкевича написаний; а єсли би-сьмо не пожалували потрудитися до пісней народу, до тої комори природних народних гадок, знайшли би-сьмо не одну звіздку, котра би славу найкращому письменникові кождого народу принесла. О тій красі бесіди руської добре знають слов’яни, з того-то джерела черпали наші побратимці поляки для свого язика овую обильність, которою днесь так велично їх мова ся красує. Руськими то цвітами покрили вони давню наготу красноріччя свого 2...
 
        У Львові, дня 19 жовтня 1848 [р.] * ст[арого] ч[ислення]
 
        Исторический очерк Галицко-руской матицы. — С. 4 — 6, 8 — 9.
 
 
        * У публікації помилково «1849».
 
 
        За вид.: «Русалка Дністрова».: Документи і матеріали / АН УРСР. Ін-т сусп. наук та ін.; Упоряд. Ф. І. Стеблій та ін.; Ф. І. Стеблій (відп. ред.) та ін. — К.: Наук. думка, 1989. — С.269-271. Доповнено за статтею М. Возняка. [Див. повний адаптований текст.]


Примітки
 
        1. Йдеться про виступи народних мас Відня у березні й травні 1848 р., які привели до падіння реакційного уряду К. Меттерніха і завоювання ряду буржуазно-демократичних свобод на початку революції 1848 р.
        2. М. Устиянович мав на увазі становлення нової польської літератури і роль у ньому письменників «української школи», які писали твори на українські теми і широко використовували український фольклор.
 
 
Tags: 1848, Статті
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments