Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [На першому засланню (червень 1847 — жовтень 1850), стор. 15]
 
 
VI
 
        Червня 19 експедиція прийшла в Раїм і заходилася складувати судна — «шхуни» — задля плавби по морю. Заким ті судна — одно звалося «Костянтин», друге — «Михаїл» 541 — складали та риштували, минуло більш півмісяця. Увесь сей час Шевченко жив з Макшеєвим у кибітці останнього і змалював портрет його аквареллю. Нарешті 25 липня усе було готово! Парус розпустили» і
 
                Посунули по сивій хвилі
                Поміж кугою в Сирдар’ю
                Байдару та баркас чималий... 542
 
        Шість день плили лиманом Сирдар’ї і тільки 30 липня виплили в море 543.
        Шевченко ішов на шхуні «Костянтин», якою командував Бутаков. Судно було невеличке. Команди на йому було 27 чоловіка і між ними чотири офіцери. Про останніх на судні була невеличка каютка, де, опріч офіцерів, містилися ще три чоловіка, між ними і Шевченко 544.
        Опріч тісноти, доводилося зазнати великої недостачі в харчі і в прісній воді. Харчі були заготовлені в Оренбурзі задовго до експедиції, а через те скоро попсовались, «сухарі поцвіли, солонина почервіла, масло так згіркло, що каші з ним не можна було в рот взять, зацілів тільки горох, але його було так наомаль, що давали його раз на тиждень» 545.
        Два місяці «Костянтин» ходив по Аральському морю; плавба була вельми трудна: досить вже того самого, що море було невисліджене, майже нікому з плавців невідоме; а через те доводилося коштовати плавцям усякого лиха. Увесь час плавби Шевченко змальовував береги Аральського моря.
        Два місяці — час вельми малий на те, щоб вистежити, виміряти глибину і обплисти Аральське море. Але ж скоро наступила осінь, — плавба по морю стала неможливою; та й харчів на судах вже бракувало. Тим-то 7 вересня мусив Бутаков повернути на зимівлю. Зимовати експедиція повинна була в новому форті — на острові Косаралі, що недалеко від Раїму. До Косаралу приплили 23 вересня. Тяжко було Шевченкові зимувати в оцій пустині. Бутаков, Макшеєв і інші освічені офіцери, а з ними і Шевченко, зимували в тісній халупчині-землянці, харчі у них були дуже злиденні, напр[иклад], картопля була великими розкошами. Залогу на Косаралі правили уральські козаки, люде темні, грубіянських звичаїв і великі фанатики своєї «старої віри». Розважав свою нудьгу Шевченко інколи тим, що ходив в Раїм; але небавом мусив лишити і сю розвагу, бо трапилася йому чудна пригода. За увесь час, як виступила експедиція з Орська, Тарас не голився; виросла йому широка борода. Вона-то й спричинилася тій пригоді. Скоро він приплив до Косарала, уральці, побачивши його бороду, імкнули собі, що вже ж він ніхто більш, як не мученик за віру, і зараз подали про те звістку свойому командирові. Останній, покликавши нашого поета в захисток в очерет, упав йому в ноги і благає: «Благословіть, батюшко! ми про все відаємо». Тарас і собі імкнув: зрозумів, що його взяли уральці за попа та й поблагословив чисто так, як благословляють попи у роз кольників. Осавула зрадів, поцілував йому руку, а увечері справив такого бенкету, який Тарасові і в сні не ввижався. Але ж Тарас догадався й собі, що треба бороду зголити і небавом після того пішов до Раїму. Тут уральці з притаєним захватом зустріли його. Начальник їх, взявши у поета благословення, сунув йому в руку 25 карб. Тарас не взяв. Таке незвичайне безкористя так вплинуло на старого розкольника, що він побажав одговітися потайно в кибітці і, коли можна, запричаститися з рук такого незвичайного «пастиря — як я, — каже Тарас 546. — Отже, щоб не придбати собі якої незвичайної халепи через таких-от дурнів, я швидше покинув Раїм і почав голитися двічі щотижня.
        Коли б, — додає поет, — отака смішна дурниця випала де-будь на берегах Уралу, де б було і жіноцтво, не спекався б я так дешево».
        Найбільшої нудьги на Косаралі завдавало Тарасові те, що не приходило до його жодної звістки від приятелів з рідної України. Пошта туди приходила двічі на рік, і під той час, коли вона приходила, Тараса саме тоді не було в форті. Через те він на Україну ні до кого не писав; а приятелі не писали до його, бо не відали, де він. Від 7-го березіля р. 1848 аж до листопада р. 1849 не стрічаємо ніже єдиного листа ні до його, ні від його. «Хіба самому написать таки посланіє до себе?» 547 — каже поет, нудьгуючи, що немає ні від кого листів, і тут же нарікає, що його усі забули! Тяжко! Ніби розпуку чуємо в його словах.
 
                Неначе лютая змія
                Розтоптана в степу здихає,
                Заходу сонця дожидає...
                Отак-то я тепер терплю
                Та смерть із степу виглядаю.
                А за що?.. їй-Богу, не знаю.
                А все-таки її люблю,
                Мою Україну широку...
 
 
 
        Зима, сніг, вітри з своїм скигленням і хуртовиною наганяли в наболілу душу поета ще більш туги; а як прийшла кутя свята, з душі тієї вирвалися нікому не зримі ридання в посланії до Хведора Лазаревського. Він просить-благає свого друзяку згадати
 
                ...в пустині
                Далеко над морем
                Свого друга веселого,
                Як він горе боре,
                Як він свої думи тяжкі
                І серце убоге
                Заховавши, ходить собі,
                Та молиться Богу,
                Та згадує Україну...
                ...Наступає свято!
                Тяжко його, друже-брате!
                Самому стрічати
                У пустині...
                ...Завтра вранці
                Завиє голодний Звір в пустині і повіє
                Ураган холодний
                І занесе піском-снігом
                Курінь — мою хату...
                Отак мені доведеться
                Свято зустрічати...
 
        Тяжко, смутно, скорботно...
 
                Треба б вмерти, так надія
                Не вмирає, брате! 548
 
 
 
 

        541 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 246.
        542 Кобзар. 1876. — Т. І. — С. 239. [Тут — «синій хвилі». — Ред.]
        543 Оренб[ургский] лист[ок]. - [1898. - № 41]
        544 Истор[ическия] вест[ник]. — 1886. — Кн. I. — С. 165.
        545 Оренбургский листок. — [1898. — № 41].
        546 Кобзарь. — Т. III. Записки, с. [66, запис від 16 лип. 1857 р.].
        547 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 233.
        548 Ibidem. — [с. 244] — 245. [Не додому вночі йдучи...].





Коментар

        Від 7-го березіля р. 1848 аж до листопада р. 1849 не стрічаємо ніже єдиного листа ні до його, ні від його. — Листи були (збереглося 8 листів до Шевченка й три його власні), але Кониський їх бачити не міг, бо вони зберігалися в архіві III відділу при справі Шевченка 1850 р.




Попередня                 Наступна
       
Tags: 1848, 1849, Кониський
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments