Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [В арешті (квітень-липень 1847), стор. 14]
 
 
        Заким вирядили нашого поета до Орська, він мусив кільки день перебути в Оренбурзі. Оренбург був тоді містом невеличким, новим ще, «криницею», з якої культура російська військовими походами простовала на Схід, в Середню Азію. Властиво, се був осередок військовий, так мовити, «двері» з Росії європейської; тими «дверми вилітали птахи «гнізда Петрова» на киргизів і інших перехожих, вільних тубільців степових. Разом з тим Оренбург був і містом заслання «державних злочинців». Більш за все закидали сюди поляків, але і з великоросів немало таких злочинців покутували в Оренбурзькому краю свої «гріхи», напр[иклад], Плещеєв Олексій, Достоєвський і інші. Нарешті, Оренбург був осередком торгу з народами Середньої Азії. Тут була таможенна комора під кермою таможенної комісії. Через се в Оренбурзі перебувало тоді чимало людей освічених, що по волі, чи по неволі, чи свідомо, чи не свідомо служили «обрусению». Були тут і наші земляки-українці на службі в таможенній комісії, між ними були Сергій Левицький і Федір Лазаревський. Вони особисто Шевченка не знали, але відали твори його. Не скажу, від кого Лазаревський довідався, що Шевченка привезли в Оренбург. У його зайнялося добре бажання побачити земляка-поета. Але Шевченко перебував в казармі військовій і, щоб побачитися там з ним, треба було дозволу начальства військового. Лазаревський вдався до свойого знайомого полковника Матвієва — людини, очевидно, доброї, і прохав у його дозволу і чим можна попільжити гірку долю поета.
        — Добре! — мовив Матвієв. — Зробимо усе, що можна буде 474.
        Прийшовши в казарму, Лазаревський застав, що Шевченко лежав горілиць на «нарах» (ніби ліжко), на йому була тільки сорочка та солдатські штани з грубого полотна; він уважно читав Біблію, яку ще в Петербурзі він випрохав собі, щоб читати з страшенної нудьги; бо і в тюрмі, і тут, в казармі, йому нічого іншого читати не давали.
        Поет особисто теж не знав Лазаревського, може, й не чув про його. Маючи за собою недавній гіркий досвід, що з людьми незнайомими не треба поводитися одверто, він повітав свого гостя здержливо, але рідна мова, щирість і сльози, що блищали на очах у гостя, перемогли обережність, і він відчинив земляку-гостю двері до своєї «святої святих». Перекинувшись кількома словами, Тарас з першого ж разу сприятелився з Лазаревським, як колись у Києві з Костомаровим.
        Дякуючи добрісті Матвієва, Шевченкові не заборонено того ж дня увечері провідати Лазаревського, Тут зібралися і інші земляки, які були в Оренбурзі, і щиро повітали поета. Таким чином, Шевченко трохи не через три місяці після виїзду свого з Седнева від Лизогуба тепер вперше опинився не під арештом, не під доглядом дозорців, а серед щирих земляків освічених, почув рідне слово і щиру бесіду. Стало можна йому, коли не відпочити серцем і душею, то хоча болящі рани їх скропити тією росою спочуття щирого, дорогого кожному письменникові, що хоч не загоїть виразки, так принаймні на якусь часиночку заціпить, вгамує біль. Той вечір у Лазаревського був Тарасові тим дрібним дощиком, що в спеку серед степу оживляє рослину.
        З того дня і до самого виїзду з Оренбурга в Орcьк Тарас щодня бував у Лазаревського і сприятелився де з ким з своїх земляків, як-от з Левицьким, і з поклонників його Музи, як от з капітаном Герном і полковником Матвієвим. Нові приятелі заходилися дуже клопотати, чи не можна прихилити Обручова, щоб не засилав Шевченка до Орська, а лишив в Оренбурзі, але в сьому разі їм не поталанило і військове начальство вирядило його до п’ятого батальйону.
        Не відомо нам, коли саме він рушив з Оренбурга, може, не раніш 23 червня; бо тільки в той день видано про се приказ і записано Шевченка на «действительную службу». Таким чином, 23 червня ми і беремо яко день похорон, відповідно волі царя Миколи І, нашого поета-художника, властиво, похорон його музи і пензля. З 23 червня не стало поета-художника Академії, а був лишень «рядовой из политических преступников Тарас Шевченко». Геній нашого слова, краса України і слов’янщини, наші національні гордощі, став безправним жовніром! З того незабутнього довіку дня не тільки офіцер, не тільки темний фельдфебель, навіть підпилий жовнір-«дядько» мав «право» знущатися, глумитися, мордовати Шевченка військовою муштрою і навіть бити своєю брудною рукою ізбранного Богом найкращого сина нашої України прекрасної.
        Не трудно тепер зрозуміти, що діялося тоді в душі у Шевченка, які думки повинні були перейняти і охмарити увесь його організм духовий і моральний? Річ певна, що тоді його перейняло, обгорнуло почуття гірше за те, яке б обгорнуло чоловіка, вповні свідомого і дужого всіма сторонами, коли б його зненацька силоміць закинули-забили в тісну, холодну труну темну. В труні чоловік не довго б мордовався; він небавом задушився б, а Тарас ішов на довге мордованая в широкій труні-казармі. Він тямив, що в тяжких стражданнях фізичних і моральних він мусить проквільно умирати.
        Але ж, каже Шевченко в своєму журналі, вислухавши присуд царський, я сказав собі на думці: не зроблять з мене солдата... і не зробили. Добре. Але яких же тяжких мук повинен був зазнати поет, борючись проти силковання зробити з його «бравого солдата»? Про се буде у нас річ потім, а тепер зауважимо ось на що.
        Кажуть-говорять: людина може до всього призвичаїтися, до всього привикнути, опріч хіба ніколи не привикне до тюрми. А я додам, що чоловікові легше привикнути до тюрми, ніж до заслання без терміну. Таке заслання гірше, важче усякої тюрми; бо воно повсякчас мордує, бентежить і дрочить чоловіка. В тюрмі можлива самітність, людині можна тоді, принаймні ніхто не перешкодить, на дно душі своєї зазирнути, ширяти неокраєними думками, впиватися мріями, хоч одну хвилину спочити в царстві своїх ідеалів. Нічого сього не можна в казармі: товариство не дасть. Саме заслання без солдатчини, отаке-от, яке постигло Куліша, Костомарова і інших, і то вже кара люта, бо воно переломлює у чоловіка усі обставини, переміняє йому побут матеріальний і соціально-моральний. Тяжко було Костомарову покинути дорогу Україну, люблену професію та любу йому матір і свою наречену, молоду Крагельську, та замість кафедри у Києві сидіти цілий рік в самітній келії тюремній, а потім опинитися в Саратові в канцелярії і працювати в гурті сіпак. Тяжко було і небіжчику Кулішеві замість подорожі задля освіти і науки в слов’янщину мандровати в темну Тулу, поховавши надію на сподівану професорську кафедру в Петербурзі; та все не таки стежка до самоосвіти не була їм перекопана; не були вони високим муром відгороджені від хоч поодиноких людей освічених; їх не закидали в «смердячу казарму», в товариство п’яних, темних, зневолених людей під пильний і безупинний догляд темного «дядька». Їх не неволили товаришувати з п’яницями, з злодіями, з варнаками. Їх не знесилювали убогою їжею солдатською, важкою рушницею та щоденною муштрою осоружною.
        Зовсім інша річ з Шевченком.
        З берегів красюка-Дніпра, з старезно-славетного діда Києва, з рідної України, прекрасної своєю меланхолічно-величавою природою, Шевченка закинули на берег «сухорлявої» річки-калюжі Орі в голу пустелю, до невеличкого напівдикого міста військового Орська, та ще й тут — в смердячу казарму! Тут усе, чисто все, було про Шевченка чужою-чуженицею — гіркою, сумною, непривітною: замість ясно-голубого неба України — «небо невмите»; замість розкішних степів зелених — тут «голий, рудий степ киргизький»; замість веселих світлиць Тарновського, Лизогуба, Рєпніних і ін. — темна казарма, повна бруду та смороду; замість товариства таких світлих людей, як Костомаров, Пильчиків, Гулак, Маркович, Лизогуби, Рєпніна, — товариство темних жовнірів та п’яниць-офіцерів! Перед Шевченком три місяці назад була сподівана в Київському університеті кафедра малярства, де він навчав би освічену молодіж, — тепер він ішов на науку муштри і «шагистики». Ясні мрії про блискучу надію на Академію художеств в Києві заступила густа хмара безнадійності жахливої; замість пензля художника — рушниця важка; замість книжки і поезії — солдатська «словесність» величання начальства; замість світа взагалі — тьма і пітьма, неволя і пригнобленність духу... Перспектива перед Шевченком була в Орську занадто жахлива!
        Підемо і ми за ним до Орської фортеці подивитися, як він тяжко там жив своє великомучениче життя.
 
 
 

        474 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X. — [С. 5], стаття [М. І.] Стороженка [«Первые четыре года ссылки Шевченко»].




Коментар

        ...покутували в Оренбурзькому краю свої «гріхи», напр[иклад], Плещеєв Олексій, Достоєвський і інші... — Обидва письменники були покарані разом з іншими петрашевцями; О. М. Плещеєв відбував засланницьку службу в армії в Оренбурзькому окремому корпусі, а Ф. М. Достоєвський — в Омському острозі (1850 — 1854), згодом — солдатом в Сибірському лінійному батальйоні.
        Не скажу, від кого Лазаревський довідався, що Шевченка привезли в Оренбург. — Сам Ф. Лазаревський згадував: «9 июня 1847 года сидел я в своей Пограничной комиссии и усердно занимался текущими делами. Вдруг, около двух часов пополудни, в комнату вбегает, запыхавшись, писец Галявинский и говорит: «Ночью жандармы Шевченка привезли, я слышал от офицера, которому его сдали, и он находится теперь в пересылочной казарме» (Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К., 1988. — С. 214).




Попередня                 Наступна        
       
Tags: 1847, Кониський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments