Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [В арешті (квітень-липень 1847), стор. 11]
 
 
        30 мая привели в хату «III отделения» Шевченка і товаришів його, щоб вичитати їм царський присуд. Шевченко, як розповів Костомаров 460, нестеменно спокійно вислухав той незвичайно жорстокий присуд і на запитання, що він скаже? — мовив, що почуває, що заробив на тяжку кару і признає справедливість царської волі.
        Жодної причини нема не йняти віри словам Костомарова, але ж в словах його ми чуємо єдине іронію, звісно, не з Шевченка. Річ очевидна, що Шевченкової відповідь не можна брати за щиру. Шевченко не сподівався, та й не було жодної причини сподіватися на таку жорстоко-тяжку кару. Почувши такий присуд, він яко людина вдачі перейнятливої, певна річ, зумився. Лишитися спокійним не можна було; чоловік і з риб’ячою кров’ю здригнув би! Спостережений Костомаровим «спокій» дійсне не був спокоєм; то була німа приголомшеність духу і всього організму, несподівано придавленого присудом такої кари. Відповідь Шевченка треба вважати просто за несвідому, автоматичну; вона стає перед нами свідком і того, як « третєодділенські» судді поводилися з нашим поетом! За тими обставинами, за якими перебував тоді Шевченко, іншої відповіді і не можна було висловити. Найпростіша гуманність повинна б була сказати Дубельтові, що не личить йому вдаватися до приголомшеного поета з таким запитанням. Та й до чого і нащо було те запитання? Можливе і потрібне воно тільки в суді, коли вичитують присуд, на який можлива апеляція або касація; а тут про се і речі не могло бути! Поміркуймо тільки: що зробили б Шевченкові, коли б він на запитання Дубельта дав був щиру відповідь? коли б він присуд назвав власним його йменням? Ми маємо спроможність запевне сказати, якої був думки Тарас про висловлений йому присуд. На другий день він написав вірші: «Понад полем іде». В них читаємо:
 
                Мужика й шинкаря,
                Сироту кобзаря —
                Приспівує старий, косить,
                Кладе горами покоси,
                Не мине й царя.
                І мене не мине,
                На чужині зітне,
                За решоткою задавить 461.
 
        Не трудно зрозуміти думку сих віршів і дух їх, а щоб виразніш став перед нас внутрішній образ поета в ту годину, коли йому вичитано конфірмацію, наведемо оцінку присуду, висловлену Тарасом в своїх «Записках» 462, тоді вже коли він відбув кару і був визволений, себто р. 1857. «Скільки пам’ятаю себе, — каже він, — коли я був ще дитиною, мене солдати не вабили, як се звичайно буває з дітьми. А коли почав я приходити в ті літа, коли справи вже розумієш, так у мене прокинулося непереможене гидовання до «христолюбивого воїнства». Відповідно тому, як ширшали мої зносини з людьми оцього «христолюбивого» стану, гидовання моє більшало і зростало до нудоти. І треба ж було облесливій долі моїй так люто поглумитися з мене: взяла вона та й кинула мене в найсмердючу гущу оцього «христолюбивого» стану. Коли б я був душогубом, кровопивцем, то й тоді не можна б було примірковати задля мене більш тяжкої кари, як завдати мене солдатом до війська. А до того мені заборонили писати 463 і малювати і відібрали найблагороднішу частину життя мого. Трибунал під проводом самого сатани не спромігся б виректи такого холодного присуду нелюдського. Бездушні справники огидливо до останньої ниточки справили його. Август-поганин, засилаючи Назона до хижих готів, не боронив йому писати і малювати, а християнин Микола заборонив мені і те й друге. Обидва вони деспоти, але один з них християнин XIX віку. Республіка Флорентинська, напівхижа, розбісована християнка середніх віків, і вона все-таки не поводилася так з своїми непокірливими горожанами, от хоч з Дантом Альфєрі» (У Шевченка Альгієрі. — Ред.).
 
 
 

        460 Рус[ская] отар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 601.
        461 Кобзар. — 1876. Т. І. — С. 216.
        462 Кобзар. — Т. III. — С. 18 і 19 [запис від 19 черв. 1857 р.].
        463 Заборону писати в практиці російських кар стрічаємо не вперше. Відомо, що священику Федору Левицькому, засланому в монастир, заборонено було давати папір і атрамент. Див. Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. І. — С. 119 — 127.



Попередня                 Наступна
       
Tags: 1847, КМТ, Кониський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments