30 мая привели в хату «III отделения» Шевченка і товаришів його, щоб вичитати їм царський присуд. Шевченко, як розповів Костомаров 460, нестеменно спокійно вислухав той незвичайно жорстокий присуд і на запитання, що він скаже? — мовив, що почуває, що заробив на тяжку кару і признає справедливість царської волі.
Жодної причини нема не йняти віри словам Костомарова, але ж в словах його ми чуємо єдине іронію, звісно, не з Шевченка. Річ очевидна, що Шевченкової відповідь не можна брати за щиру. Шевченко не сподівався, та й не було жодної причини сподіватися на таку жорстоко-тяжку кару. Почувши такий присуд, він яко людина вдачі перейнятливої, певна річ, зумився. Лишитися спокійним не можна було; чоловік і з риб’ячою кров’ю здригнув би! Спостережений Костомаровим «спокій» дійсне не був спокоєм; то була німа приголомшеність духу і всього організму, несподівано придавленого присудом такої кари. Відповідь Шевченка треба вважати просто за несвідому, автоматичну; вона стає перед нами свідком і того, як « третєодділенські» судді поводилися з нашим поетом! За тими обставинами, за якими перебував тоді Шевченко, іншої відповіді і не можна було висловити. Найпростіша гуманність повинна б була сказати Дубельтові, що не личить йому вдаватися до приголомшеного поета з таким запитанням. Та й до чого і нащо було те запитання? Можливе і потрібне воно тільки в суді, коли вичитують присуд, на який можлива апеляція або касація; а тут про се і речі не могло бути! Поміркуймо тільки: що зробили б Шевченкові, коли б він на запитання Дубельта дав був щиру відповідь? коли б він присуд назвав власним його йменням? Ми маємо спроможність запевне сказати, якої був думки Тарас про висловлений йому присуд. На другий день він написав вірші: «Понад полем іде». В них читаємо:
Мужика й шинкаря,
Сироту кобзаря —
Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мине й царя.
І мене не мине,
На чужині зітне,
За решоткою задавить 461.
Не трудно зрозуміти думку сих віршів і дух їх, а щоб виразніш став перед нас внутрішній образ поета в ту годину, коли йому вичитано конфірмацію, наведемо оцінку присуду, висловлену Тарасом в своїх «Записках» 462, тоді вже коли він відбув кару і був визволений, себто р. 1857. «Скільки пам’ятаю себе, — каже він, — коли я був ще дитиною, мене солдати не вабили, як се звичайно буває з дітьми. А коли почав я приходити в ті літа, коли справи вже розумієш, так у мене прокинулося непереможене гидовання до «христолюбивого воїнства». Відповідно тому, як ширшали мої зносини з людьми оцього «христолюбивого» стану, гидовання моє більшало і зростало до нудоти. І треба ж було облесливій долі моїй так люто поглумитися з мене: взяла вона та й кинула мене в найсмердючу гущу оцього «христолюбивого» стану. Коли б я був душогубом, кровопивцем, то й тоді не можна б було примірковати задля мене більш тяжкої кари, як завдати мене солдатом до війська. А до того мені заборонили писати 463 і малювати і відібрали найблагороднішу частину життя мого. Трибунал під проводом самого сатани не спромігся б виректи такого холодного присуду нелюдського. Бездушні справники огидливо до останньої ниточки справили його. Август-поганин, засилаючи Назона до хижих готів, не боронив йому писати і малювати, а християнин Микола заборонив мені і те й друге. Обидва вони деспоти, але один з них християнин XIX віку. Республіка Флорентинська, напівхижа, розбісована християнка середніх віків, і вона все-таки не поводилася так з своїми непокірливими горожанами, от хоч з Дантом Альфєрі» (У Шевченка Альгієрі. — Ред.).
460 Рус[ская] отар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 601.
461 Кобзар. — 1876. Т. І. — С. 216.
462 Кобзар. — Т. III. — С. 18 і 19 [запис від 19 черв. 1857 р.].
463 Заборону писати в практиці російських кар стрічаємо не вперше. Відомо, що священику Федору Левицькому, засланому в монастир, заборонено було давати папір і атрамент. Див. Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. І. — С. 119 — 127.
Попередня Наступна
