Ставши чоловіком вольним, вступивши до Академії, Шевченко в жовтні року 1838 закватирував укупі з Сошенком. У Сошенка небавом перед тим помер приятель його, земляк-художник Безлюдний. Смерть останнього вельми зажурила-засмутила добросердого Сошенка: йому треба було товариської розваги теплої, огрійливої; він кватирував вкупі з Безлюдним і тепер самітність гризла його. Перш за все, треба було її спекатися. Сошенкові здавалося, що Шевченко заступить йому Безлюдного і стане йому тим живим чоловіком з теплим серцем, з душею приязною, якого саме йому треба Він і покликав Тараса жити укупі з ним Не звернув лишень Сошенко уваги на те, що ні вік, ні вдача, ні становище його і Шевченка не однакові, а де в чому і супротилежні. Сошенко потрохи був аскет; жив собі тихо, спокійно, ніби чернець той. А Шевченко ледві скинув з себе ярмо крепацьке, досі він ще не жив; і тепер тільки повинен був почати жити, бо тепер тільки повинні були прокинутися у його усі сили життєві і переважно молода сила чуткого перейнятливого серця. Тим-то приятелі і не спромоглися довго жити укупі і небавом мусили розцуратися. Сошенка перш за все не вдовольняло непосидяще життя Тараса. «Спізнавшись через Брюллова з ліпшими родинами в Петербурзі, Тарас почав часто-густо (так каже Сошенко) їздити на вечері. Він пішов у моду; його скрізь приймали, наче яку диковину. Він почав гарно одягатися; зробився «модником-галанцем». Сошенко був чоловік глибоко демократичний; і, не зауваживши на Тарасів вік, гадав, що таке поводження вже скидається на панські примхи і зовсім не личить воно «плебею, що живе задля самої штуки, певніш задля шматка хліба насущного». Тим-то Сошенкові «і прикро, і боляче було дивитися на тодішнє життя Тараса, що здавалося йому розкидливим і нерозсудливим». І він заходжувався докоряти, усовіщувати Тараса, щоб він покинув життя світських модників-жирунів та жваво брався до малярської роботи. «Дак от як він зрозумів волю, — думав Сошенко, — а воля та взяла стільки клопоту, стільки боротьби страшенної!» І після таких вболівань Іван Максимович говорить, було, до Шевченка:
— Схаменись, Тарасе! Чом ти діла не робиш? Чому тебе нечиста сила носить по гостях, маєш таку протекцію, такого учителя...
Дак куди там! Не слухався Тарас! Інколи він і сидів дома, та нічого не робив; або співає, або пише собі щось, та все до Сошенка:
— Ось ну! Соха! послухай, чи воно так добре буде! і почне читати свої вірші.
А Сошенко до його:
— Відчепись ти з своїми нікчемними віршами. Чом ти настоящого діла не робиш?
З свого погляду, каже Чалий 175, Сошенко говорить істину: йому здавалося, що чоловік, коли взявся до якої штуки — увесь мусить віддатися їй: взявся до малярства — так вже геть поезію; а тягне до поезії — покинь малярство.
Сердешний добряга Сошенко не розумів, що Тарасові, хоча б він і бажав того, не можна було послухатися його. На се треба б було неволити свою душу, змагатися з своєю природою, воювати її. А душа Тарасова, вибившись з крепацтва, вимагала життя вольного; їй треба було простору, а не тієї неволі, в якій перебувають звичайні слуги штуки — ремісники її, що працюють «ради шматка хліба насущного». Сошенко не розумів душі поета, не тямив потреб її. До поезії, до писання віршів тягла Тараса і відривала його від «настоящого діла» та незрима людям і непобідима сила, що зоветься призванням.
Тоді ([р.] 1838) і сам Тарас не розумів міці сієї сили, не розумів свого духовного я. Він «добре тямив, що живопис — його професія живуча, його хліб насущний», а проте «замість того, щоб стежити тайни штуки та за приводом такоко керманича, як був йому Брюллов, він віддавався», — бо не спроможен був не віддаватися, і віддавався несвідомо тій праці, до якої тягла його непобідима сила призвання до тієї праці, що «лилась, текла, неначе той Дніпро широкий».
Те розкидливе і нерозсудливе життя Тараса, що докоряє йому Сошенко, було ніщо більше, як потреба, і потреба натуральна молодого віку. Та й зазирнувши в те життя, ми не бачимо там нічого дійсне незвичайного, жадної розкидливості або нерозсудливості там не спостережемо; побачимо тільки, що Сошенко трохи через край згустив краски і прибільшив докори і за знайомість, і за гостювання.
175 [Жизнь и произведения Шевченка]. — С. 31 — 32.
Попередня Наступна
