Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Під час перебування на Україні (1845—1847), стор. 27]
 
 
VII
 
        Де, в чому і яким чином відбився вплив Костомарова яко історика на поетичні твори Шевченка, про се не будемо тут здіймати бесіди, тепер річ про той лишень вплив Костомарова, що прилучив Шевченка до так званого Кирило-Мефодіївського братства чи товариства. Звісно, не можна вгадати: чи зазнав би Шевченко солдатчини, заслання і казармово-яремної неволі і тоді, коли б не існувало того братства? Обставини складалися так, що можна було йому і без братства вскочити в лабети; але можна було і остерегтися. В усякому разі, перед нами певен той факт, що приводом до арештовання Шевченка, приводом до доносу студента Петрова було існування Кирило-Мефодіївського товариства, через те і мусимо спинитись трохи коло сього товариства.
        Про нього досить чимало було друковано в пресі російській, а проте нестеменно певного ми й досі відаємо вельми мало. Та й в тому, що було надруковано, — вельми трудно розібратися. Противорічі сила! Без помилки не можна запевне сказати навіть того, хто саме був першим ініціатором і організатором товариства? Скільки в товаристві було товаришів і чи почало товариство яку-будь свою реальну роботу? З документа урядового, властиво з конфірмації над Шевченком, Костомаровим і іншими 376, виходить, нібито товариство те «існувало тільки кілька місяців під кінець року 1845 і з початку 1846 і складували його тільки три чоловіки: Гулак, Костомаров та Білозерський.
        Трудно визначити, сказано в «докладе» графа Орлова, тодішнього шефа жандармів російських, кому першому прийшла думка організовати товариство; бо всі вони однаково були прихильними до слов’янських ідей; але думка назвати товариство іменем св. Кирила і Мефодія і носити перстень або образ сих святих вийшла від Костомарова. Небавом, каже Орлов, Гулак, Костомаров і. Білозерський запевнились, що теоретичні гадки їх про з’єднання слов’ян були тільки мріями учених; тим-то в половині р. 1846 вони спинили діяльність товариства і покинули називати свій кружок товариством. Таким показує нам те товариство «доклад» графа Орлова; більш урядових звісток про се товариство не оголошено досі. Слідство про се товариство бережеться в архіві колишнього «III отделения». Міністр вн[утрішніх] справ Дурново дозволив був професорові московського університету Миколі Стороженку переглянути той процес і слідство Шевченка. На мою думку, звідсіль можна придбати чимало нового матеріалу задля життєписі Шевченка. Але, на превеликий жаль, з того матеріалу досі вельми мало оголошено вп. професором, може, й не по його вині. Таким чином, нині треба поневолі обмежуватися даними, що подали потроху Костомаров і Куліш та що зібрав я приватно з джерел зовсім певних, але ще не оголошених. З останніх людей, що були притягнені до того слідства, ніхто досі не подав своїх споминок про Кирило-Мефодіївське братство; лишень Дмитро Пильчиків переказав мені в розмові деяку дрібницю. Споминки Костомарова теж, на скільки вони досі відомі, доволі убогі. За життя свого, коли траплялося Костомарову здіймати прилюдно бесіду про Кирило-Мефодіївське товариство, він не говорив усієї правди; та й не можна було сього зробити; навіть після смерті його цензура накладала своє veto і на ті невеличкі споминки, що лишив Костомаров в своїх автобіографіях. Так от, в автобіографії, що переказав він д. Білозерській, не можна було «Русской мысли» надруковати споминок автобіографічних про назване товариство, і ледві вже в «Русской старине» з’явився той шматочок. В «Литературном наследии», надрукованому р. 1890, в автобіографії Костомарова не надрукована уся та глава, де наш історик розповідає про події р. 1845 і 1846 у Києві, а потім про арештовання його, про слідство і заслання 377. Можна гадати, що там Костомаров подав більш подробиць, ніж в автобіографії, списаній Білозерською 378.
 
 
 

        376 Русский архив. — 1890. — Кн. VII, — С. 334 — 347.
        377 Цей розділ опубліковано. — Ред.
        378 Вважаю не зайвим подати кілька слів коротких про самого Костомарова. Вперше виступив він яко український поет, видавши у Харкові р. 1838 драматичні сцени «Сава Чалий», а за рік знов свої «Українські балади», потім збірник поезій з назвою «Вітка». Небавом в Харкові ж таки він виступає яко учений, яко історик український, подавши до університету учену свою працю: «О причинах и характере унии в Западной России». Оця праця наробила великого шелесту; розпочав її харківський архієпископ Інокентій Борисов. Читаючи працю Костомарова, він помітив найпаче те місце, де говорено було про змагання царгородського патріарха з папою і було висловлено, що «властолюбність єрархів посіяла ворожнечу в миролюбній церкві Христовій». Борисову здалося, що такий осуд несправедливий. «Про папу можна так говорити, а про патріарха — ні». Далі Борисову не подобалося, що Костомаров згадував про неморальність духовенства до унії ще; про великі хабарі, що брав патріарх з України і т. ін. Архієпископ Борисов не дав Костомарову прилюдно боронити в університеті оцю дисертацію на звання магістра освіти. Міністр граф Сергій Уваров відповідно рецензії історика Устрялова звелів спалити працю Костомарова і дозволити йому написати нову, іншу. Тоді Костомаров написав «Об историческом значении русской народной поэзии». Коли Костомаров подав оцю працю до факультету, проти неї озвалися ворожі голоси. Професор філософії Протопопов висловив, що така річ, як мужицькі пісні, понижають учену працю, написану на те, щоб придбати учене звання. Навіть наш письменник Петро Гулак-Артемовський був проти вибраної Костомаровим теми, хоча він добре знав українську народність і сам колись добре писав по-українськи. Одначе ж факультет мусив таки прийняти дисертацію і після прилюдного диспуту признав автора її магістром історії. Скоро праця оця стала відомою пресі російській, «Библиотека для чтения», а найпаче «Отечественные записки» рукою Бєлінського висловили ворожі відносини до неї. «Знаменитий і прославлений потім критик російський, — каже Костомаров, — не спроможен був побачити вагу народної поезії і висловив в рецензії своїй, що народною поезією може займатися тільки той, хто, мовляв, не хоче чи не спроможен працювати коло чого-будь більш путящого. (Див.: Литературное наследие).
        Того ж часу Костомаров надрукував в «Молодику» Бецького між іншими своїми творами перші свої історичні писання про минуле України, про повстання Наливайка. В названих працях взагалі знати було, що у Костомарова вже зріс певний погляд на історію України і на долю народу українського. Вже в спаленій праці про унію визначився той його «сепаратизм», що потім він так широко висловив в монографії «Две народности» (Две русские народності. — Ред.). і в ін . Таким чаном, з поглядами свідомого вже на грунті етнографії і історії українця Костомаров пішов учителювати на Волинь в Ровне. На Волині він спостеріг тяжкий соціально-економічний побут українського народу, що перебував в яремній кріпацькій неволі у польських панів: в неволі, що підтримував і зміцняв політичний устрій Росії. Не можна було Костомарову не зрозуміти і не запевнитися, де і в чому головний корень тяжкого лиха народного на зневоленій і зрабованій Україні. Бачив він, що корень той доти буде пишатися, доки пановатиме по Україні над масою народною темнота, крепацька і інша неволя. І тямив він добре, що рятовати народ можна і треба тільки світом і волею; а на те треба позитивної праці і роботи добре зорганізованих сил інтелігентних.
        Перебравшись у серпні р. 1845 до Києва, він зустрів тут невеличкий гурток української молодіжі інтелігентної, що була однієї з ним думки політичної і соціально-економічної. В розмовах з людьми того гурту не можна було не виникти думці про неминучу потребу організації. Розмовляючи про грунт організації, зовсім натурально і консеквентно було спинитися на слов’янській ідеї, а на Україні для неї було вже і своє історичне [місце], і свої прихильники. Звісно, що ще р. 1818 була зорганізована у Києві ложа масонів з назвою «З’єднаних слов’ян». До сієї ложі між іншим належав і седнівський дідич Ілля Лизогуб; в сьому запевнив мене виданий йому ложею 27 мая диплом (знайдений вже після смерті Іллі Лизогуба). Ідея слов’янства основалася знов через п’ять років, коли з тою ж назвою було зорганізоване на Україні потайне товариство. Як у Києві, так і в Харкові — ідея національного відродження слов’ян не переставала існувати і ширитися. Розросту її, а значить, разом з нею і зросту української ідеї сприяла література і праці етнографічні. Звісно, ідея зростала доволі мляво: коли Костомаров перебрався в Київ, дак, як каже він: «Ідея слов’янської спілки була в пелюшках, зате ж відбивалася вона такою свіжою, якою потім вже ніколи не була».





Коментар

        В «Литературном наследии»... не надрукована уся та глава, де наш історик розповідає про події р. 1845 і 1846 у Києві... — Йдеться про розділ IV «Автобіографії» М. Костомарова, яку він продиктував у 1875 — 1877 рр. своїй дружині А. Л. Костомаровій. Цей розділ вперше опубліковано у журн. «Вестник Европы» (1910. — № 4). Повністю «Автобіографія» надрукована зятем А. Л. Костомарової В. Котельниковим — «Автобиография Н. И. Костомарова» (М., 1922) й передрукована у вид.: Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. — К., 1989. — С. 425-438.



Попередня                 Наступна
Tags: 1845, 1846, КМТ, Кониський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments