Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Під час перебування на Україні (1845—1847), стор. 26]
 
 
        Ми вже знаємо, що з того часу, як Шевченко став на службі при комісії, він, аж доки не вернувся з Чернігівщини, себто до квітня р. 1846, перебував на Лівобережжі і ледві чи навідувався до Києва. Тим-то перша знайомість його з Костомаровим проминула задля останнього непомітно, не зоставивши в пам’яті його жодного сліду. А коли він навесні р. 1846 сприятелився з поетом, дак той час і вважав він за першу знайомість. Я, признаючи за час їх першої знайомості — осінь р. 1845, не надаю їй жодної ваги — і за час першої впливової знайомості беру той, який взагалі подає Костомаров — квітень р. 1846. Але, в усякому разі, видатніші твори Шевченка змісту історичного і політичного написані поетом до очевистої знайомості його з Костомаровим і з іншими впливовими «Кириломефодіївцями», опріч хіба Куліша.
        Отож, як вернувся Шевченко з Чернігова до Києва, дак закватирував недалечко від дому Сухоставського (на Хрещатику), де поселився Костомаров з своєю ненею. Вона, продавши маєтність свою в Вороніжчині, переїхала до Києва, щоб жити укупі з своїм одинчиком-сином, і гадали вони придбати собі де-небудь поблизу Києва хутір. Отоді-то Шевченко близько спізнався і сприятелився з Костомаровим. «З першого погляду, — каже Костомаров в своїй автобіографії 366, — не було у Шевченка нічого привабливого, нічого теплого; навпаки — він був сухий, холодний, хоча простий і нецеремонний: З недовір’ям він міряв мої слова і рухи. Він поводився так, як дуже часто поводиться вельми чесна людина і добрий українець, стрічаючись з чоловіком незнайомим: чим більш останній пильнує виявити свою щирість, тим більш він обережний. Інакше воно й не може бути в народі, що часто бачить округи себе лукавство, оману і двоєдушність» 367. Одначе не треба було ні довгого часу, ні глибокого спостереження на те, щоб помітити, що під тим ніби холодним покрівцем лежить палка душа і чисте гаряче серце. Тим-то художник-історик зараз же так сприятелився з художником-поетом, що вони стали говорити один одному «ти». Щирість і простота Тарасової вдачі, його добросердий гумор, його весела безпечність, помішана з тугою; його ідеалізм, змішаний з практичною розсудливістю; любов поета до людей, готова на самопожертву; тонка вмілість відрізняти сущу щирість від підступності і влесливості — зараз відзначилися перед істориком, відтіняючись тією ознакою поезії, що властива тільки таким душам, як Шевченкова 368. Поет причарував художника-історика, в жилах котрого теж потроху було кріпацької крові демократичної 369. Неня Костомарова Тетяна Петрівна вельми сподобала Тараса, щиро полюбила його і потурала його «слабостям» 370.
        У Сухоставського, де жили Костомарови, був невеличкий садок вишневий; там Микола Іванович любив сидіти під вишнями. Раз якось, небавом після приїзду Шевченка з Чернігова, історик з поетом сиділи в тому садку. Весняний день був чарівний: вишні й слива розповнилися цвітом, на яблунях пишалися вже пуп’янки, хоч ще й не розпустилися; бузок починав цвісти і наповав садок своїми тонкими пахощами. В кущах і на деревах щебетали пташки; а попід деревами стояло кільки пнів з бджолами; бджілки своїм гудінням додавали ще більш українського колориту 371.
        Запевне, були тут і інші приятелі Костомарова: Білозерський Василь, Пильчиків Дмитро і Гулак, що вже скінчили університети, перші два — у Києві, а останній — у Дерпті 372; були й молоді студенти київського університету Опанас Маркович, Юрій Андрузький і Посяденко. Шевченко приніс зшиток своїх недрукованих ще поезій і почав читати їх. Костомаров не повідав нам про назви тих поезій, але не буде помилки гадати, що то були: «Сон», «Кавказ», «Єретик», «Посланіє» і т. інші. Від тих творів обгорнуло Костомарова, як він каже 373, унивне раювання, але ж разом з тим він перейнявся острахом. Вражіння прочитаних Шевченком творів нагадало йому Шіллерову баладу «Статуя в Саїсі». «Я, — каже він, — бачив, що Шевченкова муза розірвала завісу життя народного. І страшно, і солодко, і боляче, і смачно було зазирнути туди».
        Вірші і мова Шевченка чарівливо впливали на київську молодіж того часу. «Усі ми, — признається Куліш, — знали Шевченкові твори напам’ять і були очаровані ними. Мова його впливала на всіх нас і на Костомарова страшенно. Шевченко, вихований читанням «Истории русов» Кониського, зробив з нас людей, що ненавиділи москалів і всіх, що були винні бідованню нашої рідної України. Москалів ми тоді вважали за народ грубіянський, нездатний ні до чого високого. Ми їх звали кацапами. Про кацапів у Шевченка було без краю багацько сарказмів, анекдотів і приказок. Багацько де в чому Тарас підлягав думкам Костомарова, — додає Куліш, — але ж і Костомаров не був волен від впливу його» 374.
        Тут до речі сказати, що і Костомаров, і Куліш, і Пильчиків, і Чужбинський, і інш., хто добре тоді знав Шевченка, в одно слово говорять, що Тарасова муза була тоді саме в розцвіті, в апогею своїх сил, і взагалі Тарас тоді саме розповнився всіма духовими і моральними сторонами. Тоді ледві минуло тридцять років його віку. Україну і народність її, додає Костомаров, він любив загарливо, без краю, але більш за все спочував він простому народові. Заповітною думкою його було визволення народної маси з кріпацтва. «Усі ми відали, що наш поет вийшов з кріпаків; він не таївся з тим і не соромився сього родоводу, хоча не любив багацько про се балакати. В розмовах його взагалі не чути було тієї злоби проти гнобителів народних, яку він часто-густо висловлював в своїх творах поетичних. Навпаки, він дихав любов’ю, бажанням погодити всі національності, уладнати неправди соціальні. Мрією його була загальна воля і братерство усіх народів. Орудуючи до того природженим свіжим і багатим розумом, Шевченко ніколи своїми розмовами не наганяв на розмовників нудоти; він умів до речі жартовати; умів зручно бавити і звеселяти своїх розмовників придатними оповіданнями, жартами, гострим словом. В бесіді він майже ніколи не виявляв того загарливого настрою, який пронизує чимало його творів поетичних» 375.
        Коли до сього патрету, намальованого Костомаровим, ми додамо ще глибоку Шевченкову віру в свою ідею; надію його на певне поліпшення людської долі, надію, що поет «хоч крізь сон побачить сонце правди», то перед нами стоятиме вірний малюнок фізичної, духової і моральної постаті того Тараса Григоровича, яким він був в Києві на кінці весни і з початку літа року 1846.
 
 
 

        366 Русская мысль. — 1885. — Кн. V.
        367 Основа. — [1861]. — Кн. IV. — [С. 48 — 49].
        368 Русская мысль. — 1885. — Кн. V. — [С. 211 — 219]; Русская старина. — 1880. — Кн. III. — С. (597 — 598).
        369 Новь. — 1885. — № 13. — [С. 64].
        Тетяна Петрівна була кріпацького роду: батько її Петро Мильник був кріпаком Івана Костомарова — Миколиного батька. Ще підлітком пан взяв Тетяну Петрівну доі свого двору в покоївки. Дівчина була красуня, розумна і так сподобалася Костомарову, що він відвіз її задля науки в Москву. Потім він покохав її; вона родила йому сина Миколу. Батьки не давали Йванові благословення взяти шлюб з своєю кріпачкою; але він пішов проти їх волі і одружився. Жінку і свого сина Миколу він вельми любив; але до кріпаків своїх був таким лютим, що вони його замордовали. (Див.: Рус[ские] вед[омости]. — 1885. — № 144).
        371 Русская старина. — 1880. — Кн. III. — [С. 598].
        372 Нині — Тарту (Естонська РСР). — Ред.
        373 Русская мысль. — 1885. — Кн. V. — [С. 212]; Основа. — [1861]. — Кн. IV. — [С. 49].
        374 Новь. — 1885. — № 13. — [С. 65].
        375 Кобзар. — 1876. — Т. II. — С. VII — [VIII].





Попередня                 Наступна
Tags: 1845, 1846, Кониський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment