Ми вже знаємо, що з того часу, як Шевченко став на службі при комісії, він, аж доки не вернувся з Чернігівщини, себто до квітня р. 1846, перебував на Лівобережжі і ледві чи навідувався до Києва. Тим-то перша знайомість його з Костомаровим проминула задля останнього непомітно, не зоставивши в пам’яті його жодного сліду. А коли він навесні р. 1846 сприятелився з поетом, дак той час і вважав він за першу знайомість. Я, признаючи за час їх першої знайомості — осінь р. 1845, не надаю їй жодної ваги — і за час першої впливової знайомості беру той, який взагалі подає Костомаров — квітень р. 1846. Але, в усякому разі, видатніші твори Шевченка змісту історичного і політичного написані поетом до очевистої знайомості його з Костомаровим і з іншими впливовими «Кириломефодіївцями», опріч хіба Куліша.
Отож, як вернувся Шевченко з Чернігова до Києва, дак закватирував недалечко від дому Сухоставського (на Хрещатику), де поселився Костомаров з своєю ненею. Вона, продавши маєтність свою в Вороніжчині, переїхала до Києва, щоб жити укупі з своїм одинчиком-сином, і гадали вони придбати собі де-небудь поблизу Києва хутір. Отоді-то Шевченко близько спізнався і сприятелився з Костомаровим. «З першого погляду, — каже Костомаров в своїй автобіографії 366, — не було у Шевченка нічого привабливого, нічого теплого; навпаки — він був сухий, холодний, хоча простий і нецеремонний: З недовір’ям він міряв мої слова і рухи. Він поводився так, як дуже часто поводиться вельми чесна людина і добрий українець, стрічаючись з чоловіком незнайомим: чим більш останній пильнує виявити свою щирість, тим більш він обережний. Інакше воно й не може бути в народі, що часто бачить округи себе лукавство, оману і двоєдушність» 367. Одначе не треба було ні довгого часу, ні глибокого спостереження на те, щоб помітити, що під тим ніби холодним покрівцем лежить палка душа і чисте гаряче серце. Тим-то художник-історик зараз же так сприятелився з художником-поетом, що вони стали говорити один одному «ти». Щирість і простота Тарасової вдачі, його добросердий гумор, його весела безпечність, помішана з тугою; його ідеалізм, змішаний з практичною розсудливістю; любов поета до людей, готова на самопожертву; тонка вмілість відрізняти сущу щирість від підступності і влесливості — зараз відзначилися перед істориком, відтіняючись тією ознакою поезії, що властива тільки таким душам, як Шевченкова 368. Поет причарував художника-історика, в жилах котрого теж потроху було кріпацької крові демократичної 369. Неня Костомарова Тетяна Петрівна вельми сподобала Тараса, щиро полюбила його і потурала його «слабостям» 370.
У Сухоставського, де жили Костомарови, був невеличкий садок вишневий; там Микола Іванович любив сидіти під вишнями. Раз якось, небавом після приїзду Шевченка з Чернігова, історик з поетом сиділи в тому садку. Весняний день був чарівний: вишні й слива розповнилися цвітом, на яблунях пишалися вже пуп’янки, хоч ще й не розпустилися; бузок починав цвісти і наповав садок своїми тонкими пахощами. В кущах і на деревах щебетали пташки; а попід деревами стояло кільки пнів з бджолами; бджілки своїм гудінням додавали ще більш українського колориту 371.
Запевне, були тут і інші приятелі Костомарова: Білозерський Василь, Пильчиків Дмитро і Гулак, що вже скінчили університети, перші два — у Києві, а останній — у Дерпті 372; були й молоді студенти київського університету Опанас Маркович, Юрій Андрузький і Посяденко. Шевченко приніс зшиток своїх недрукованих ще поезій і почав читати їх. Костомаров не повідав нам про назви тих поезій, але не буде помилки гадати, що то були: «Сон», «Кавказ», «Єретик», «Посланіє» і т. інші. Від тих творів обгорнуло Костомарова, як він каже 373, унивне раювання, але ж разом з тим він перейнявся острахом. Вражіння прочитаних Шевченком творів нагадало йому Шіллерову баладу «Статуя в Саїсі». «Я, — каже він, — бачив, що Шевченкова муза розірвала завісу життя народного. І страшно, і солодко, і боляче, і смачно було зазирнути туди».
Вірші і мова Шевченка чарівливо впливали на київську молодіж того часу. «Усі ми, — признається Куліш, — знали Шевченкові твори напам’ять і були очаровані ними. Мова його впливала на всіх нас і на Костомарова страшенно. Шевченко, вихований читанням «Истории русов» Кониського, зробив з нас людей, що ненавиділи москалів і всіх, що були винні бідованню нашої рідної України. Москалів ми тоді вважали за народ грубіянський, нездатний ні до чого високого. Ми їх звали кацапами. Про кацапів у Шевченка було без краю багацько сарказмів, анекдотів і приказок. Багацько де в чому Тарас підлягав думкам Костомарова, — додає Куліш, — але ж і Костомаров не був волен від впливу його» 374.
Тут до речі сказати, що і Костомаров, і Куліш, і Пильчиків, і Чужбинський, і інш., хто добре тоді знав Шевченка, в одно слово говорять, що Тарасова муза була тоді саме в розцвіті, в апогею своїх сил, і взагалі Тарас тоді саме розповнився всіма духовими і моральними сторонами. Тоді ледві минуло тридцять років його віку. Україну і народність її, додає Костомаров, він любив загарливо, без краю, але більш за все спочував він простому народові. Заповітною думкою його було визволення народної маси з кріпацтва. «Усі ми відали, що наш поет вийшов з кріпаків; він не таївся з тим і не соромився сього родоводу, хоча не любив багацько про се балакати. В розмовах його взагалі не чути було тієї злоби проти гнобителів народних, яку він часто-густо висловлював в своїх творах поетичних. Навпаки, він дихав любов’ю, бажанням погодити всі національності, уладнати неправди соціальні. Мрією його була загальна воля і братерство усіх народів. Орудуючи до того природженим свіжим і багатим розумом, Шевченко ніколи своїми розмовами не наганяв на розмовників нудоти; він умів до речі жартовати; умів зручно бавити і звеселяти своїх розмовників придатними оповіданнями, жартами, гострим словом. В бесіді він майже ніколи не виявляв того загарливого настрою, який пронизує чимало його творів поетичних» 375.
Коли до сього патрету, намальованого Костомаровим, ми додамо ще глибоку Шевченкову віру в свою ідею; надію його на певне поліпшення людської долі, надію, що поет «хоч крізь сон побачить сонце правди», то перед нами стоятиме вірний малюнок фізичної, духової і моральної постаті того Тараса Григоровича, яким він був в Києві на кінці весни і з початку літа року 1846.
366 Русская мысль. — 1885. — Кн. V.
367 Основа. — [1861]. — Кн. IV. — [С. 48 — 49].
368 Русская мысль. — 1885. — Кн. V. — [С. 211 — 219]; Русская старина. — 1880. — Кн. III. — С. (597 — 598).
369 Новь. — 1885. — № 13. — [С. 64].
Тетяна Петрівна була кріпацького роду: батько її Петро Мильник був кріпаком Івана Костомарова — Миколиного батька. Ще підлітком пан взяв Тетяну Петрівну доі свого двору в покоївки. Дівчина була красуня, розумна і так сподобалася Костомарову, що він відвіз її задля науки в Москву. Потім він покохав її; вона родила йому сина Миколу. Батьки не давали Йванові благословення взяти шлюб з своєю кріпачкою; але він пішов проти їх волі і одружився. Жінку і свого сина Миколу він вельми любив; але до кріпаків своїх був таким лютим, що вони його замордовали. (Див.: Рус[ские] вед[омости]. — 1885. — № 144).
371 Русская старина. — 1880. — Кн. III. — [С. 598].
372 Нині — Тарту (Естонська РСР). — Ред.
373 Русская мысль. — 1885. — Кн. V. — [С. 212]; Основа. — [1861]. — Кн. IV. — [С. 49].
374 Новь. — 1885. — № 13. — [С. 65].
375 Кобзар. — 1876. — Т. II. — С. VII — [VIII].
Попередня Наступна
