Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [До укінчення Академії художеств, стор. 20]
       
       
        Ще й раніш того княжна Рєпніна остерегала Шевченка від товариства «мочемордів» і щиро вельми вболівала, що він товаришує з ними. «Мосівка, — писала княжна до Тараса, — нагадує мені ті сумні хвилини, коли щира моя прихильність до вас давала мені право говорити вам щиру правду, але я сього не чинила, бо бачила, що в ті хвилини саме ви були нещирим і ненастроєним на мій лад... Кільки разів істина рвалася з моєї душі, бажаючи і сподіваючись, що душа ваша прийме її, яко ліпший доказ мого сестриного піклування про вас; і що ви з молитвою в серці та з волею міцною візьметеся перемайструвати себе; поліпшите, освятите усе прекрасне, усе святе, високе, чим так щедро природа вас наділила, і викорените тяжку ваду, що принижує вас. Не кажіть, що люде на вас нападають. Обвиновачують вас не заздрісники, не «падлєци», а я обвиновачую, я — сестра ваша, найщиріший ваш друг. Я не суджу вас по переказам, а кажу вам яко братові, що не раз, а часто бачила вас таким, яким не бажала б бачити ніколи... вибачте мене за щирість». Перегодом княжна Рєпніна знов вболіває, що Тарас «злигався з такими людьми, як Закревський! Куди б ліпше було для вашого духового чоловіка, — пише вона, — коли б ви сприятелилися з Галаганом, з Капністом і з його жінкою; з Борковським і з Володимиром] Пл[атоновичем] Лукашевичем: їх щедро наділено розумом і душею. Та чи не можна оті слова: «вино веселить серце» — розуміти в значінні духовому? Так, малодушність єсть велике нещастя, але вже й то багацько, що ви себе знаєте. Треба, значить, признану ваду не голубити, а воювати її. Зброєю проти неї: віра, корисна праця, громада чиста, свята, хупава. Через що ви завжди згадуєте Мосівку? А скажіть лишень, чи ваше сумління не нагадує вам і інших місць, де ви хилилися до недостойного і до недостойних?» 291
        Читаючи таку щиру, приязно-сердечну пораду, Тарасові не можна було не спитатися: «А де ж мені знайти, де його в світі взяти оту «громаду чисту, святу, хупаву?» Де вона? Чи вже ж таки і друг-сестра була певна, що т а к о ю громадою може стати товариство Галагана, Вол. Пл. Лукашевича і інших володарів душ людських? Хіба ж Галаган, Тарновський, Борковський і т. ін. не так само, як і «мочеморди», запрягають людей в ярма? Де була тоді на Україні така панська громада, щоб була вона хоч не забруднена болотом зрабовання і неволення українського народу? Певна річ, що коли б Шевченко спитав про се друга-сестру, так ледві чи спромоглась би вона на певну відповідь. Княжна знала український народ хіба здалека, менш, ніж знав його Гоголь; вона не відала, тим паче не бачила, очевидно, «як люде плачуть живучи». Вона і здалека ледві чи бачила гольцем-голе лихо кріпацтва, а Тарас 24 роки коштував його на собі. Тим-то княжна і не розуміла реально та й теоретично — вона більш почувала своїм добрим серцем, ніж розуміла ту глибоку рану, що була на серці у Тараса. Вона через те й не тямила, яка причина тягла Шевченка до «мочемордія» і до «мочеморд». Не тямила вона і ліків дійсне раціональних проти вади, яка так прикро вражала її серце. Тим-то вона щиро радила незриму їй, тяжку болячку, що мордувала найліпшого сина народу, гоїти вірою да таким товариством ідеальним, що його й ознаки на Україні не було. Княжна розуміла деспотизм взагалі, але розуміла його аристократично, по-панськи; Шевченко тямив його демократично і тямив всіма сторонами.
        При всіх своїх певних достоїнствах високих княжна Варвара Рєпніна була дитиною свого кодла, панночкою, аристократкою, а оце саме й не давало їй зрозуміти ту труту, що труїла демократичне серце великого горожанина України, воно ж не давало їй бачити, що і в Галагана, і в Закревського, і в Лукашевича під неоднаковою трохи покришкою лежить однакова в істоті душа «рабовладельческая». Коли б княжна розуміла оце, вона б не радила Шевченкові сприятелитися з Галаганом, з Лукашевичем і т. ін. панством. Такого чоловіка-українця, щоб вдовольнив Шевченків дух, як тоді, так і пізніш, тяжко було знайти на Україні. Наприклад, з самого початку рр. 50-х лиха доля примусила була і мене вештатися по селах Лівобережжя і переважно по тих, де перебували і «сухоморди», і «мочеморди». Стрівав я і Віктора Закревського, і Платона Лукашевича; знавав не згірше і Скоропадських, і Тарновських, і Родзянок, і Галагана, і Миколу Маркевича (історика, поета і музику). Та не тільки тоді, навіть і тепер, коли вже на минуле я дивлюся зовсім безстороннім оком, я не скажу, хто з них був ліпший? У кого з них було більш почуття українського горожанина? Хто з їх гидував кріпацтвом? Хто з них не неволив кріпака? Хто не був «російським дворянином» з кокардою на лобі і в кого була більша іскорка почуття демократичного? В останньому разі я дав би перевагу Закревському та В. В. Тарновському! Закревський, правда, більш за всіх «мочив морду», хоча, напр[иклад], і Маркевич не дурень був випити; але ж Закревський ні у вік би не написав такого доносу, який подав Маркевич на молодого ще студента Константина Масальського! 292
        А про Платона Лукашевича Чалий розповідає такий факт. Треба було Лукашевичу чогось до Шевченка, котрий перебував тоді в Яготині. От він, написавши лист, і послав туди за 30 верстів в холод, в мороз пішки свого крепака, наказавши йому, щоб він невідмінно того ж самого дня приніс відповідь. Шевченко уважав Лукашевича в відносинах до крепаків за ліберала і не хотів йняти віри, щоб Лукашевич заподіяв такий нелюдський вчинок. А проте факт стояв перед очима. Тарас зараз же написав відповідь, повну жовчі і гидування, і додав, що більш він з Лукашевичем не знайомий. Лукашевич відповів листом Тарасові, що у його 300 чоловіка таких «олухов», як Шевченко. Тарас, читаючи ту відповідь Рєпніній, ридав, наче дитина та 293. Тоді тільки княжна повинна була запевнитися, що «з Лукашевичем, Капністом, Галаганом і ін. «геть далеко не все «хороше і благородне».
       
       
       

        291 Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 34. — Ред.
        292 Останній жив у Маркевича у Турівці, здається, учителем його дітей і закохався в небогу Його Настю. Маркевич скоро спостеріг те кохання, зараз відмовив Масальському і звелів відвезти його в Прилуку. Закоханий парубок, сидячи в Прилуці) з розпуки випив і — підпилий написав до своєї коханки лист, повний палких, але зовсім дурних фраз: до свого кохання, до своєї злоби на Маркевича він приплів і такої нісенітниці, що «поля Чугуєва і Борисполя давно жаждуть крові...» Маркевич перехопив того листа, зробив з його донос на Масальського, і останній, по наказу генерал-губернатора Кокошкіна, просидів у Прилуці а острозі щось чи не більш двох років, доки його не визволили вже по маніфесті нового царя.
        293 Чалий, с. 39 — [40].





Коментар

        «Мосівка, — писала княжна до Тараса, - нагадує мені ті сумні хвилини...» — З листа В. Рєпніної до Т. Шевченка від 3 липня 1844 р. з Яготина.
        Перегодом княжна Рєпніна знов вболіває... — Далі йде часткове цитування листа В. Рєпніної, написаного у липні — вересні 1844 р., а частково — переказ вже цитованого листа від 20 грудня 1844 р.





Попередня                 Наступна
Tags: 1844, 1845, Кониський, Рєпніна
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments