Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Парубоцький вік, стор. 10]


        Таким чином, впродовж часу, може, вельми недовгого, Тарас опинився, можна сказати, — в «іншому царстві». Легко зрозуміти, що тоді коїлося в душі у його! Впервах, мабуть, Тарас не йняв віри такій переміні, не йняв віри в реальність фактів, з якими так несподівано зустрівся; і, може, не раз хватався обіруч за голову і питався сам у себе: чи се все правда? чи се не галюцінації? чи не сон? Дійсне, і в обставинах, і в людях була занадто різка переміна. Контрасти, — хоч би й не для крепака-маляра в замизканому демикотоновому халаті, — були б незвичайними; не могли вони не брати його за очі, не западати глибоко в душу і в серце, хоч би й не такі вразливі й перейнятливі, як у Шевченка. Не могли вони не зворушити усього духового і морального організму Тараса! Зауважте собі: з одного боку темна і сувора постать скупого, гнівливого маляра цехового Ширяєва і його пиндючної жінки, а коло їх темні шклярі і малярі костромські — мужики; з другого боку — такі ясні зорі — такі добрі, гуманні, світлі люди, як Брюллов і Жуковський, а коло їх плеяда художників і письменників!.. Там — абияке помешкання робітників Ширяєва і брудне горище, тут — «червона світлиця» Брюллова!.. Там — брудна майстерня з партацькими малюнками; тут — галереї Академії з ліпшими творами штуки, з «Останнім днем Помпеї»; тут Ермітаж; майстерня великого художника з «Розп’ятієм Христа»; з головою «Заплаканої Марії Магдалини», дивлячись на котру, Жуковський плакав!.. Там, у Ширяєва, — темнота, сварка, бійка; тут, у Брюллова, — світ, любов, братерство братнєє!..
        Як же можна було, щоб все оце добре, ясне, гуманне і прекрасне не вплинуло животворною, чарівливою цівкою на пригноблений дух нашого Кобзаря! І воно вплинуло! Воно його живило, бадьорило, ростило його дух і кебету, наче те сонечко весняне, тепле, огрійливе, непалке впливає на людину, що після довгого недугу тяжкого вивели добрі люде під плечі, привели в садок і посадовили на зеленому муражку оксамитовому під вишнею, окритою білими шатами срібними, облитою ніжними пахощами весняними! Сиди!.. вбирай в себе животворну силу весни та впивайся голосною піснею солов’я!.. Одне слово: живи!
        Радощі Тараса, певна річ, були невимовно великі, без краю глибокі; більші, ніж тоді, як визволили його з крепацької неволі Енгельгардта і Ширяєва. Визволення приходило повагом; його він ждав, на його він сподівався; воно не впало до його так зненацька; а про знайомість і приятельовання з Гребінкою, з Жуковським, з Брюлловим, з Григоровичем він, роблячи малюнки в Літньому саду або окрашуючи паркани чи дахи, ледві чи й марив коли!
        Одне слово: Тарас однією ногою стояв в реальному пеклі крепацтва; другою — в реальному раю світа. Не диво, що він з нових обставин і людей радів, раював і з радощів плакав; але «то були сльози райські, божественні»... Певна річ, що оці сльози радощів не раз видавлювали йому з очей і інші сльози. Вертаючи з «червоної світлиці Брюллова» на брудне горище Ширяєва, він ще глибше почував, як невимовно тяжко пече його пекло крепацтва. Тепер без міри більше бентежила його думка: «Чом же і нам, крепакам, не бути людьми?..» Він тепер вже перечитав деякі книжки, що разом з тими розмовами, які доводилося йому чути в товаристві Гребінки, Жуковського, Брюллова і інших людей освічених, розгорнули геть ширше його світогляд; геть більш поширили його свідомість і розвиток загальний. Крило підборкане в орляти відросло; і саме орля виросло; його рвало летіти, тим-то й важче для його був той ланцюг, що держав його на приколю.
        Нам трудно, навіть чи й можливо, уявити собі ті муки пекельні, що тоді саме зазнала Тарасова душа, найпаче, коли одного разу чорна хмара крепацького безправ’я трохи-трохи не линула була на його дощем кривавим, яким колись у Вільні линула вона з руки кучера Сидорки.
        Раз влітку, можна гадати, літом р. 1837, коли Енгельгардт виїхав з Петербурга, управитель його Прехтель покликав Сошенка змалювати портрет з його молодої жінки. Сошенко на той час перебрався в помешкання Енгельгардта. Шевченко звичайно приходив провідати і його, і декого з своїх земляків-крепаків, Енгельгардтових слуг. Вже ж йому не можна було не поділитися з останніми своїми радощами, що зазнав він з знайомості з людьми освіченими. Річ натуральна, що в бесіді не можна йому було не нарікати на свою крепацьку неволю, не можна було, щоб в бесіді не пролетіло слово прокльону взагалі проти крепацтва. Те слово залетіло і в уші Прехтеля. За се він зненавидів Шевченка і велів різками вибити з його «лібералізм». В неділю, скоро Тарас прийшов на двір Енгельгардта, його вхопили і потягли на стайню. Великої праці треба було ужити Сошенкові, щоб ублагати Прехтеля і його жінку, щоб не били Тараса. Управитель вгамувався, змилостився, але заказав Тарасові бачитися з челяддю Енгельгардта.
        Переказуючи се оповідання, не можна мені не звернути уваги й на те, що наймення Прехтеля ми зустрічаємо в оповіданні Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали» («Матрос»), де Тарас описав свою подорож по Київщині р. 1845 — 46. Тут Шевченко показує нам Прехтеля Степана Йосиповича людиною освіченою в Дорпатському університеті; потім військовим лікарем. Лишивши службу, Прехтель побрався в Ольшаній, придбав собі хуторець біля сього містечка і жив собі. Се людина доволі симпатична. Не можна запевне сказати, чи се той самий Прехтель, що хотів висікти Тараса, чи, може, й не він. Ледві чи він: мені здається, що коли оповідання Сошенка щодо Прехтеля факт певний, так вже саме лишень наймення не могло не бути Тарасові таким осоружним, що він не надав би його одному з симпатичних людей свого оповідання... Хоч і як добре було серце Тарасове, а проте таких вчинків, який загадав був Прехтель заподіяти над ним, не забуває ніколи і найдобріше, найнезлобивіше серце людське.



Коментар

        Не можна запевне сказати, чи се той самий Прехтель, що хотів висікти Тараса... — Така постановка питання вказує ще раз на спрощено фактографічне сприйняття повісті — так, ніби це були мемуари; звичайно, прототипом подружжя Прехтелів з повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали...» був не петербурзький управитель П. Енгельгардта С. Прехтель зі своєю вередливою дружиною, відомі зі спогадів І. М. Сошенка, а, щонайімовірніше, подружжя Зигмунтовських — Софія Самійлівна й Костянтин Миколайович, постійні мешканці Новопетровського укріплення; К. М. Зигмунтовський служив акцизним комісіонером; Шевченко любив слухати його веселі побрехеньки. Між подружжям панувала пошана й злагода, через що поет прозивав їх Телемоном і Бавкідою (див. щоденник Шевченка).




Попередня                 Наступна
Tags: 1836, 1837, Кониський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments