Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Парубоцький вік, стор. 8]


V
       
        Першої ж неділі після зустрічі в Літньому саду Шевченко прийшов до Сошенка. На йому був сертук коричневої барви; у руках у його сувійчик паперу. Вони зустрілися в коридорі Сошенкової кватири. Іван Максимович простяг до його руку. Тарас хотів її поцілувати. Сошенкові се не подобалося; він швидше руку до себе і мовчки пішов в свою світлицю.
        Заким він там скинув сертук і одяг другу одежину та вийшов в коридор покликати Тараса, останній подався швидше до господи. Здивований Сошенко цілий тиждень не тямив, з якої причини його земляк так швидко покинув його, не зайшовши навіть до хати. Другої неділі вранці вони знов зустрілися в Літньому саду біля статуї Аполлона. Шевченко робив з неї малюнок. Сошенко, привітавши Тараса, сів з ним пити чай в альтанці Літнього саду і спитав: з якої причини у ту неділю він так зненацька пішов від його?
        — Ви на мене розгнівалися, а я злякався того...
        Оця проста, щира відповідь яскраво показує нам, як тоді Шевченко був приголомшений, загнаний, заляканий! Не дати йому поцілувати Сошенка в руку — досить було, щоб з сього він спостеріг гнів, злякався і втік! Очевидно, що зворушена в душі його свідомість людського достоїнства не встигла ще розвитися: під утиском крепацтва та ширяєвського поводження вона тільки тліла, жевріла. Хоч і минув йому тоді вже 21 рік, але обставини життя у Ширяєва і пазурі хазяїна не такі були, щоб сприяти розросту самосвідомості чоловіка. Певна річ, що за час перебування Тараса в столиці не раз і не двічі ходором ходила в голові його думка: «Чом би і нам, крепакам, не бути людьми, як і інші люди вольні?». Та що ж, коли на духових очах Тараса лежала полудою густа хмара крепацтва і не давала йому вгадати ту певну стежку, що може вивести з темних нетрів на світ Божий. Порадитися йому, очевидно, ні з ким було; він був самітний серед натовпу темних малярів і наймитів костромських; він «хилився ні до кого»; аж доки доля не прихилила його до щирого земляка Сошенка, доки вона не взяла його за руку і не привела в школу, тільки вже не «до п’яного дяка», а в школу людей освічених, де сяє світ братерства, де тхне огрійливе тепло любові чоловіка до чоловіка.
        Роздивившись Шевченкові малюнки, Іван Максимович яко художник зразу звернув увагу на те, що вони незвичайно походять на оригінали, з яких їх малював Тарас.
        — А чом у тебе нема ні єдиного малюнку відтушованого?
        — Я малював їх до схід сонця.
        — Значить, не бачив їх освітленими?
        — Бачив, але тоді ходили люди і не можна було малювати.
        Вже після третього побачення Сошенко прилип до свого земляка-крепака; полюбив його — «справді, в тварі його було щось таке, що не можна було не полюбити його; тварйого — правда не вродлива, щогодини більш та більш вабила до себе».
        Сошенко вельми зрадів своїй «знаходці». Лишивши Тараса обідати у себе, він по обіді ліг спочити, а йому пораяв або книжку читати, або йти гуляти на бульвар. Заким Сошенко спав, Тарас прибрав і причепурив його світличку; вичистив палітру так, що вона аж блищала, а тоді сів біля вікна і взявся малювати маску з знаменитої натурщиці Торвальдсена — Фортунати 154.
        На отсей випадок треба зауважити хоч би вже ради того, що по деяких життєписах Шевченка і споминках про його є непевні звістки, що він був людина неохайна. Тим часом усе життя його, найпаче на засланню, як легко запевнитися з його листів і записок, свідчить нам, що він любив охайність, чистоту і сам був великий чистюк.
        Розпитавшись у Тараса про його долю гірку, спостерігши у його велику кебету і ще більші поривання до малярства, Сошенкові не можна було не спочувати йому, не можна було не вболівати над його долею; не можна було не загадатися: чим би і яким робом помогти йому? Але сам злидар, людина стільки ж скромна, скільки добра й гуманна, — чим йому самому по собі без поради і запомоги людей видатніших можна було реально запомогти крепакові, заневоленому до цехового деспота-маляра?
        Між професорами Академії художеств був тоді добряга чоловік Венеціанов; відав Сошенко за ним велику силу вчинків добродійних на користь художників. Тим-то перш за все він і вдався за порадою до його. Людина досвідчена і практична, Венеціанов жодної обіцянки зразу не дав, а пораяв Сошенкові спізнатися з Ширяєвим і, скільки буде спроможно, впливати на поліпшення сучасного жорстокого побуту Тараса.
        Сошенко так і вчинив і на другий день пішов до Ширяєва і упрохав його не боронити Тарасові приходити до його в свята, та й в будень, коли, як-от зимою, нема часом роботи. Ширяєв згодився, хоча й мовив, що се сама тільки пустота і ні до чого путнього вона Шевченка не доведе.
        От з сього часу починає більш розвиднюватися, більш займатися на світ, починає дніти в горопашному життю генія українського слова.
       
       
       
       
        153 Див.: Кобзар. — Т. III. — Оповідання «Художник». — [С. 5 — 6].
        154 Див.: Художник. — С. 9 (Кобзар. — Т. III).

       
       
       
Попередня                 Наступна
Tags: 1836, Кониський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments