Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [До укінчення Академії художеств, стор. 16]
       
       
        Взагалі р. 1843 був у Тараса на твори доволі убогий: по-українськи «Гамалія» да по-російськи «Назар Стодоля» і «Тризна», та й годі.
        З Яготина і з України Шевченко вертає до столиці під кінець року 1843. Не трудно буде вгадати, з якими думками Тарас покидав Україну. Навесні він рвався швидше покинути те «болото», де, «мов журавлі, муштровались москалі, нагодовані, обуті і кайданами окуті». Він рвався до колишнього «раю». Приязно вітали його скрізь в сьому «раю»; а проте і в Качанівці у Тарновського, і в Мосівці у Вільхівської, і в Яготині у Рєпніної, і скрізь по Україні він бачив «пекло»; да таке ще пекло, що «українським полупанком можна здивувати Данта старого». Тарас бачив, що скрізь по тому колишньому «раю» мовчать люде, «забиті в кайдани»; бачив, що «розпинають вдову за подушне», а «сина, єдину дитину, кують і в військо віддають». Бачив скрізь по Україні, що «під тином опухла дитина голодная мре, а мати пшеницю на панщині жне».
        Таким чином, Шевченко, яко людина перейнятлива, з чутким серцем, яко певний і глибокий патріот-горожанин рідної України, повинен був вивезти з своєї подорожі більше журби і сумовання, ніж радощів і надії на швидше поліпшення. Побут народу труїв його трутою скорботи. Крепацтво серпом різало йому серце. Хоча він перебував і між панами, хоча де з ким з них ніби-то і сприятелився, а проте всі оті балі; бенкети, гулянки наповали йому душу гіркою трутою ! Так щиро, так глибоко любити народ, як його Шевченко любив, і дивитися, як той народ мордують — о, се велика мука для душі благородної. Се та трута, що не тільки серце проймає до самого дна, а увесь організм чоловіка труїть, робить йому світ немилим. Чужбинський каже, що думка про крепаків раз у раз мучила Шевченка і часто труїла йому ліпші хвилини 278. Сам Тарас, згадуючи про свою подорож 1843 р., писав до Кухаренка: «Був я торік на Україні; був у Межигорського Спаса, і на Хортиці, і скрізь був і все плакав. Сплюндровали нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися» 279.
        І не було на Україні куточка, де б можна було сховатися Тарасові так, щоб бути з людьми і не бачити того лиха, що огнем пекло йому душу. От де, на мою думку, причина тому, що Шевченко приятелював з «мочемордами». Втекти йому — було нікуди; треба було болящу душу і побите серце патріота чимсь хоч на часину розважити. Треба було розваги, хоч п’яної, та розваги. В товаристві, кажуть, і вмирати легше. Шевченкові розваги треба було, се була не тільки психічна, а навіть і фізична потреба горілкою залити хоч на якийсь час той огонь, що палив душу і серце вольнолюбного українця. Я цілком розумію ті незримі Шевченковим біографам спонукання, що примушували його товаришувати з «мочемордами». Він добре тямив усю гидоту «мочемордія»; але розумів і те, що корень бідування України лежить не єдине в самих тільки панах, а в загальнонаціональній і соціально-моральній темноті і панів, і людей. Не можна йому було не тямити, що і Тарновські, і Капністи, і навіть Рєпніни — теж «раби з кокардами на лобі», раби з батьків, що вони отруєні чужоземним бюрократизмом і полудою галунів. Він розумів, що огидливе «мочемордіє» є ніби щось похоже на протест проти режиму, що буяв скрізь по Росії і несамовито приголомшував найменші ознаки волі людського духу... «Мочемордіє», наче ті деякі трути в медицині, наприклад, кокаїн, морфій, хоч і лишає в організмі недобрий слід, а таки хоч на якусь годиночку заспокоює, утихомирює біль.
        От чому «мочемордіє» Шевченкове мене зовсім не дивує; а дивують мене ті біографи його, що гукають: «Що могло бути спільного між автором «Катерини» і «Гайдамаків» — з мочемордою Закревським! Як можна було Шевченковій душі одночасно єднати в собі високі ідеали поезії і паскудність товариства того, що оточало його, як-от Свічка і інші...»
        Про яке-будь єднання ідеалів поезії з «мочемордієм» — ледві чи можна серйозно промовити хоч одно слово. Як само не треба говорити й про те, що усім відома річ, як часто-густо величезні таланти, навіть генії, не без гріха! Шевченко бачив і тямив, що хоч як невисоко на сходах моральних стоять «мочеморди», одначе геть більша сила «сухомордів» стоїть на тих сходах геть нижче за них. Певна річ, ще не раз, може, й не два, огортала його думка: чи не ліпше буде йому розцуратися з усіма і «сухо» і «мочемордами»; але ж де б він сховався від них, коли без них не було кутка по всій «неісходимій» Росії! Та чи не ліпше буде, чи не корисніш буде, може, думав він, не цуратися їх взагалі усіх, а спробувати хоч де в кого з них роздмухати іскру почуття волі, національного демократизму і гуманності? І бачимо, що Шевченко під осінь р. 1843 вже скептично дивиться на декого з панів і провідує тільки декого з «мочемордів». Причиною того сталося не брак привітливості й уваги до Кобзаря; ні, не яка-будь пиндючність панська відтручала його він панів, свідчить нам Чужбинський 280, а скорботне право крепацьке, що в тій чи в іншій формі лиходійній нагадувало про себе Шевченкові, воно навівало на благородну душу тьмяну хмару найжурливішого сумовання. Одначе не з усіма панами він розцурався; з тими, що здавалися йому ліпшими, він тримався, і через рік, спізнавши їх ще ліпше, обізвався до них з посланієм, благаючи:
       
        Обніміте, брати мої,
        Найменшого брата...
        Благословіть дітей своїх
        Твердими руками,
        І обмитих поцілуйте
        Вольними устами.
       
        От з якими вражіннями вернувся Шевченко до Петербурга, до свого товариства, до любої йому Академії.
       
       
       

        278 Воспоминания... — С. 11.
        279 [Лист до Я. Г. Кухаренка від 26 листоп. 1844 р. — (Правда. — 1895. — № 74. — С. 143)].
        280 Воспоминания... — С. 11.





Коментар

        ...по-українськи «Гамалія»... — Поему написано в жовтні — першій половині листопада 1842 р. (датується на підставі згадки в листі Т. Шевченка від 18 листопада 1842 р. до П. М. Корольова: «Позавчора вернувся в Петербург. Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину. Пливши в Стокгольм, я скомпонував «Гамалію», невеличку поему...»).
        З Яготина і з України Шевченко вертає до столиці під кінець року 1843. — Дата помилкова: 10 січня Шевченко закінчив у Яготині портрет дітей В. М. Рєпніна (на портреті — авторська дата); найближчі три дні перебував у Мосівці, ночував в Ічні, відвідав Качанівку, Вєйсбахівку, останню декаду січня провів у Києві, де шумів тоді контрактовий ярмарок і де він познайомився з В. Білозерським, М. Максимовичем, а на прикінці січня вирушив до Кирилівки (Жур П. Літо перше..., с. 227 — 236).
        Про яке-будь єднання ідеалів поезії з «мочемордієм»... — У характеристиці т. зв. «мочеморд» О. Кониський пішов за спогадами В. Рєпніної, М. Чалого, які бачила в них переважно п’яниць та гуляк, але вніс у цю трактовку інший психологічний нюанс; пізніші дослідники, эокрема М. Драгоманов, В. Щурат, М. Новицький, побачили в поглядах цих людей відгуки західноєвропейського радикалізму (див. огляд цієї літератури у статті М. М. Новицького «Мочиморди» перед судом сучасників і досліду». — Життя і революція. — 1930. — № 3. — С. 123 — 145).
        «Обніміте, брати мої...» — У виданні О. Огоновського «Кобзарь Тараса Шевченка». Ч. І. — Львів, 1893, за яким цитує всі твори Шевченка О. Кониський, фінал поеми «І мертвим і живим...» не точний; в автографі збірки «Три літа» маємо: «Обніміте ж, брати мої, // Найменшого брата, // Нехай мати усміхнеться, // Заплакана мати. // Благословить дітей своїх // Твердими руками // І діточок поцілує // Вольними устами».





Попередня                 Наступна      
Tags: 1843, Кониський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments