Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [До укінчення Академії художеств, стор. 13]
       
       
        Після вечері, читаємо далі у Чужбинського, одно веселе товариство мужчин взяло Шевченка до себе в світлиці, принесли сюди доволі напоїв і тут справляли гучні привітання Тарасові. Тарас признався Чужбинському, що не сподівався на такий привіт від панів. Що ж то за товариство було? З кого воно складалося? Се було «общество мочемордия»; на чолі його стояв дідич Пирятинського повіту Віктор Закревський. В лексиконі товариства не було слова: «пити». Замість того уживали вираз «мочити морду». Товариші називалися «мочемордами» і титуловалися відповідно «заслугам», себто відповідно тому, хто скільки випивав: чим більш хто з товаришів спроможен був випити, тим вище був і титул його; починаючи з мочемордія, високомордія і доходячи до «высокопьянейшества». За щире усердя були й нагороди, нібито ордени: «сиволдай в петлицю, бокал на шию і велика пляшка через плече». Були і дні призначені, щоб справляти свято на честь Бахуса. От як скликали «мочеморд» на святковання: бас ревів: «Ром! пунш!! ром! пунш!!»; тенори гукали: «Полпиво, глинтвейн!», а дишканти співали: «Біла, красна, сладка водка!» Зійшовшись, великий магістр держав промову, яка личила, а по промові справляли «мочемордіє», себто випивачку. Хоча мочеморди жодним напоєм не бридили, одначе сущий мочеморда не повинен був уживати простої горілки; пити треба було «настоянку». Якщо ж не траплялося настоянки справжньої, треба було вкинути в чарку з горілкою чи в пляшку хоча яку-будь монету, наприклад, хоч сороківку (10 копійок) і виходила «настоянка». Голова товариства Закревський носив титул «високоп’янійшества» і мав орден «велику пляшку через плече». Закревський служив колись в гусарах, був людина розумна і благородна; з крепаками поводився незвичайно сумирно. Чужбинський додає, що товариство «мочеморд» складалося взагалі з людей розумних, гуманних і благородних. Се були люде, котрі в тодішній сфері не знаходили собі роботи і єдиною «усладою» вважали похмілля, становлячи собі девізом: «in vino veritas» 263.
        Звісно, з нашого погляду, не великого треба було розуму, гуманності й благородства на те, щоб пропивати піт і тяжку працю крепаків, але ж не можна і осуджувати строго мочемордів: раз, що то був час, коли пригніченість життя і духу за царя Миколи були доведені до високого ступня і коли дійсне приватній ініціативі в сфері життя громадського не можна було, як кажуть, і носа показати. Се був той час, коли безпечно тільки й можна було справляти «мочемордіє» да співати під ту «катеринку», що грала тільки «три родные песни».
        «Мочемордіє» було консеквентним продуктом тієї «всеросійської» культури, що йшла «зверху вниз», з столиці на села.
        Хоч ще з часів Володимира Святого було «веселие Руси пити», одначе згадаймо, що першим організатором грандіозного типічно «самобытного» мочемордія був цар Петро Великий. Організацію «всепьянейшего собора» Семевський, не вгадаю, чи для цензури тільки, чи щиро, вважає продуктом «Петрового юмора». Може!.. Одначе «юмор» той був міцний, коренистий. «Змолоду і до кінця свого віку Петро Великий раз-нараз працював над поліпшенням статутів «Всепьянейшего собора» 264.
        Далі згадаймо, що через увесь XVIII вік червоною ниткою переходить по історії Росії простовання російських реформаторів і політиків великих і малих до асиміляції України, до повного, хоча й проквільного скасовання на Україні автономії і до повного роз’єднання маси українського народу з українською старшиною і духовенством, тими двома шарами, що, щоб не казали про їх, а були таки вони українською інтелігенцією. Закріпостивши український народ, зробивши старшину українську «благородным российским дворянством», давши їй право продавати людей «наравне со всякою недвижимою собственностью», скасувавши виборне духовенство і принцип вибору, реформатори, найпаче «венценосная благодетельница Украины» Катерина II, геть чисто роз’єднали на Україні інтелігенцію з народом і викопали між ними страшенну безодню: по один бік безодні стояли люде, по другий — пани; мостом між ними булр тільки самовластя панів, поліції і т. ін. органів та повне безправ’я народу. Болячку роз’єднання і недовір’я людей до панів щодня роз’ятрювало «двуязычие». Колишні народні школи були скасовані. Нових майже не заводили, а коли й заводили, так з чужою мовою, і школи ті простували плодити народних п’явок-писарів. Україну повила темнота! Навіть вищі школи, як-от ліцей у Ніжині, по закону р. 1840 після поганих доносів Михайла Білевича 265 (Русин з Бистриці), а потім і інших, повернули на школу бюрокра-. тизму, де студенти пильнували стежити майже тільки «Свод законов Российской империи». Така реформа посприяла між іншим не тільки темноті, а й тому, що і серед студентів ліцея, дітей переважно української лівобережної шляхти, завелося «мочемордіє».
        І дійшло воно до того, що одночасно з пирятинськими «мочемордами» і ніжинські студенти
       
        ...Шкода Иван,
        Менестрель и баян,
        Наш Конисский, Шрамченко, Макаров
        Напивались со мной 266
        До того, что порой
        Принимали людей за омаров.
       
        Таким чином, і пирятинські «мочеморди» були тільки «дітьми свого часу». Не можна не жалкувати їх, але не по правді було б осуджувати і ганьбити. Дак ото в світлицю до голови мочемордів Закревського покликали і Шевченка. «Зібралося туди кілько чоловіка сущих мочеморд і ради знайомості з Шевченком гуляли до самого світу». В Мосівці Шевченко перебував два дні. Потім приїздив в село Ісківці Лубенського повіту до Чужбинського і в гурті з ним їздив і до інших знайомих. На жаль, Чужбинський не назвав в своїх споминках нікого з тих «інших» знайомих, а через те навіки пропав слід, у кого тоді ще бував Шевченко.
       
       
       

        263 Ibidem. — С. 8 — 9. [«Істина в вині»]. — Ред.
        264 [Семевский М. И.] «Слово и дело». — [1700 — 1725. — Спб, 1884]. — С. 286 — і далі — [280 — 334].
        265 Гимназия высших наук и Лицей князя Безбородько. — Петербург, 1881. — С. 57 — 117.





Коментар

        ...навіки пропав слід, у кого тоді ще бував Шевченко. — Окрім відвідування Ісківців — маєтку О. С. Афанасьєва-Чужбинського, Шевченко був у с. Линовиці, що належала де Бальменам, у Лубнах, у маєтку П. Лукашевича Березані, у Качанівці в Г. Тарновського, знову в Яготині, звідки поїхав на Запоріжжя.





Попередня                 Наступна        
Tags: 1843, Кониський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments