Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Парубоцький вік, стор. 2]
       
II
       
        Дідич Вільшаної, Кирилівки і ін. Павло Енгельгардт, хоч і був на службі в імператорській гвардії, але більш за все він перебував у Вільні, і жодним чином не можна його брати яко москаля, ледві чи був він і тим, що за нашого часу зоветься «общеруссом», або «истиннорусским» чоловіком. Павло Енгельгардт був коли не зразок, так, в усякому разі, значний репрезентант тієї «мозаїки», що за нашого часу аж кишить її по Україні. З батьків — ніби німець; віри православної; з мови — або поляк, або француз; а служби — «верноподданный» офіцер російський; звичаями — космополіт-дука, пан; яко дідич — володар українських «душ» на українській землі; душею і поводженням з народом і взагалі з людьми, яких вважав нижче за себе, пиндючна «животина в торжковських пантофлях» 130, а з вищими — «амфібія», як мовив про його Брюллов; взагалі ж — «пан як пан». Одначе ж, коли зазирнути на саме дно сієї «мозаїки», коли брати обставини щоденного звичайного життя родинного і громадського, так спостережемо, що в Енгельгардта було найбільш звичаїв, прищеплених польською культурою і цивілізацією: спостережемо в йому ополяченого «русского немца». Усі впливові обставини того часу були округи його такі, що не тільки сприяли, а навіть вимагали ополячення. Тоді ледві минуло тридцять літ з того часу, як безправ’я маси народної звалило Польщу в могилу, викопану руками панів польських, і Правобережна Україна ві дійшла до Росії.
        Одначе ж правобережне панство через те не перестало бути панством польським і жити, як і до того жило, культурою і цивілізацією європейсько-польською. Нічим культурним Росія не могла привабити до себе панства правобережного. На Правобережжі освіта і культура були геть старійші і багацько вище, ніж в Росії великій. Поміж шляхтою останньої траплялося під кінець XVIII віку чимало людей з високою освітою, але ж над масою «дворянства» ледві займалося ще на світ культури і цивілізації, та й то не власної національної, а завезеної з Заходу. Польща хоч і позбулася самостійності державної, але поляки не позбулися культури і освіти національної. Росія не спроможна була підбити їх під ту культуру і освіту, яку сама мала; навпаки — хотя не хотя — велика сила росіян переймалася культурою і цивілізацією поляків. Так воно було не тільки за часів Енгельгардта, але й геть пізніш, наприклад, навіть у самому Києві панувала і культура польська, і мова польська. В сьому разі я здамся на таких свідків, як Костомарів і Солтановський: першого з них ніхто не назове полонофілом; а про останнього ніхто не скаже, що він не полякофоб. «Мовою інтелігентною по цілому краю (Правобережжю) була мова польська, навіть хрестяни мусили засвоювати її. Інакше, — каже далі Костомарів 131, — і не могло бути там, де маса народу (українського) православного була заневолена польськими панами — латинської релігії... Поляки приходили до університету (в Києві) з освітою, більшою ніж «русские». Се вже залежало не від науки шкільної, а від первісного виховання родинного. Українська молодіж лівобережна, опріч кількох, наділених видатним хистом, визначалася тупістю, лінощами і апатією до праці духової».
        Так було в першій половині рр. 40-х, коли Костомарів учителював на Волині, а потім професорував у Києві. Минуло мало ще не 20 років і, як повідає в своїх записках Солтановський 132, що учителював теж на Волині і на Поділлі, «в школах учили по-польськи. По тих родинах, що поприїздили з Московщини, звичайною мовою в бесіді — була мова польська. Православні слуги теж говорили по-польськи ».
        Таким чином, зовсім натурально, що в кінці 20 і з початку 30 рр. нашого віку, в домашньому побуті Енгельгардта панували звичаї польських, а не російських панів; а через те і перебував він більш по містах з культурою польською.
        Звичаєм польських панів було держати «покоєвих козачків». Сей звичай, каже Шевченко, вигадали цивілізатори задніпрянської України — - поляки, а пани інших національностей перейняли від них оцю «вигадку,— без слова — розумну. В краю, колись козацькому (і, додам я, вільному), приручити козака змалку се те саме, що в Лапландії підбити оленя бистроногого під волю чоловіка... Козачки, опріч лакейських услуг, панам на втіху грали веселі пісні двузначні, скомпоновані народною музою з лиха під п’яну руку, і пускалися перед панами, як кажуть поляки: «сюди-туди навприсюди» 133.
        Оцього звичаю тримався і Павло Енгельгардт, і коли Шевченка привели до його у Вільну, він знехтував думку Дмитренка і повернув Тараса на козачка!..
        Обов’язки і праця козачків не були вельми великі, але задля душі живої були занадто нудні, осоружні.
        Обов’язком козачка Тараса головним чином було сидіти мовчки в кутку прихожої, доки не почує панського голосу з приказом: подати панові люльку, що стояла біля його ж, або налити йому в шклянку води. Годі було сподіватися, щоб непосидяща Тарасова вдача покірливо підлягла панській волі і мовчки сиділа нерухомо або рушала автоматично! Се б було все одно, що сподіватися, що приборкане орленя забуде про широку вольную волю ширяти під хмарами та, сидячи в клітці, що зветься «прихожею», зробиться покірливим ягням-саморухом! І дійсне, натура Тарасова не витерпіла! «З прирожденного мені неслухнянства, — каже Шевченко, — я зрушав панську волю і, сидячи в прихожій, тихесенько співав сумні пісні гайдамацькі та списував нишком малюнки суздальської школи, що оздобляли панські покої. Малюнки олівцем, що — признатися — украв у конторщика». Але ж за оцю неслухняність, певніш мовити: за слухняність голосу незримої сили, — доводилося Тарасові гірко розплачуватися.
        «Енгельгардт, — повідає Шевченко далі, — був людина діяльна; раз по раз їздив він то до Києва, то до Вільни, то до Петербурга; за ним в обозі їздив і я на те, щоб сидіти в прихожій, подавати люльку і справляти інші такі услуги. Не можна сказати, — додає далі Шевченко з гіркою іронією, — щоб мені в ваготу було тодішнє становище моє: воно тільки тепер (р. 1860) жахає мене, і здається мені, що то був сон якийсь хижий!» Переїздячи з своїм паном з одного міста до другого, треба було про спочинок спинятися по заїздах; залізниць тоді ще не було; їздили на конях. Отут по заїздах, — каже Шевченко 134, — я користувався з кожної нагоди зручної, щоб украсти з стіни лубочний малюнок і таким робом придбав собі коштовну колекцію. Найбільшими моїми люблениками були герої історичні: Соловей Розбойник, Кульнев, Кутузов, козак Платов і інші. Примушувало мене до сього непоборене бажання змалювати з них якомога вірніші списки». Раз за таке списування портрета з «козака Платова» Тарас заплатив незвичайно дорогою ціною!..




ПРИМІТКИ

        130 Художник. — С. 19 [(Кобзар. — Т. III)].
        131 Литератур[ное] наследие [Н. И. Костомарова. — СПб. — 1890]. — С. 66.
        132 Киевск[ая] стар[ина]. — 1892. — Кн. V. — С. 234.
        133 Кобзар. — 1876. — [Т. І]. — С. XVIII.
        134 Кобзар. — 1876. — [Т. І. — С. XIX].



       
Попередня                 Наступна
Tags: Кониський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments