Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Парубоцький вік, стор. 1]

ПАРУБОЦЬКИЙ ВІК ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ДО ВИКУПУ З КРЕПАЦТВА
(1829 — 1838)

        І скрізь на славній Україні
        Людей у ярма запрягли
        Пани лукаві... Гинуть, гинуть
        У ярмах лицарські сини...
        ...Де нема святої волі,
        Не буде там добра ніколи.
        Шевченко

       
       
І
       
        Отой Дмитренко, що правив з Ольшаної добрами Енгельгардта, взявши Шевченка на 16 році його віку до гурту челяді панської, невідомо з якої речі гадав зробити з його куховара і повернув його до пекарні навчатися куховарству. Звісно, се була тільки спроба, щоб, перш ніж виряджати хлопця до панського двору, подивитися, чи є у його кебета до штуки кулінарної. А вже ж коли б стало знати, що з нашого кобзаря вийде добрий кухар, тоді б, певна річ, його віддали б в науку деінде, чи в Варшаві, чи що; бо Енгельгардт був великий пан й кухаря про його треба було неабиякого.
        Таким чином, недавнє пастуша, одягнене тепер в демикотонову куртку, опинилося в науці у Дмитренкового куховара. Куховарство теж має свою систему і свою азбуку. Азбукою сією для Тараса було — вибирати попіл з печі, носити дрова, виносити помиї. У маляра він чистив би палітру, мив би пензлі і щітки, а на пекарні чистив пристрої куховарські — каструлі, ножі, сковороди, перемивав посуду. Нема що й казати, що нова, зовсім не сподівана для Тараса професія не вабила його до себе, не спроможна вона була знівечити в душі його поривання до малярства, викоренити в його серці несвідоме ще тоді йому почуття потреби світа. Нова професія, не відповідаючи його кебеті і вдачі, стояла перед ним парканом, що загороджував йому стежку до своєї любленої мети — зробитися малярем. Тарас се тямив, а ще більш — почував. Але не можна було йому не тямити й того, що проти волі панської нічого не вдієш... Покинути Дмитренка і пекарню? Утікти? Добре! Але ж — де дітися, куди притулитися, куди сховатися?.. Хто прийме волоцюгу без паспорта?.. Навкруги скрізь те саме: панство, крепацтво та неволя! Про степи, про Кубань — хоч Тарас, може, й чув, так то ж далекий світ! Доки туди доплентаєшся, тебе десять разів спинять десь на дорозі, яко волоцюгу «безпаспортного»... Тоді що?.. Ноги в пута, руки назад і етапом до «владельца» в Ольшану, а тут вже неминуче різки, а то, може, й «лоб!» В москалі?.. Ні! тікать не рука! Та нехай би і втік куди далеко, так з чого ж він житиме? До роботи звичайної він не пристане, бо він її і не вміє і вона його не тягне... От коли б до маляра... Але ж жоден маляр без паспорта не прийме; а паспорта нема... Нема й другої ради, як нудитися в пекарні, тихцем покоритися панській волі та крепацькій долі... Так не така ж у Тараса вдача була, щоб коритися, немов віл той в ярмі! Та й не легко йому, трудно було коритися: благородний дар високих талантів ворушив йому душу; хлипнівський дякон-маляр бентежив йому серце; дим і чад пекарні не спроможні були заступити надію зробитися «хоч абияким малярем». Дмитренко і пекарня хоч і приголомшили ту надію, але не викоренили її і, певна річ, Тарас марив нею; вона зоріла йому на обрії життя, миготіла десь — хоч далеко-предалеко, так далеко, що хлопець не спроможен був сказати собі, де вона зоріє.
        У таких людей, як Тарас, хоч би як вони не корилися, хоч би як не підлягали волі гнобителів людського життя і духу, довіку не зникне та підойма до світа і волі, якою наділила їх природа. Природа — се сам Бог! В які пута її не куй, хоч в які тюрми її не муруй, а вона, чи сяк, чи інак, змагатиметься за своє право людське — і до останньої спромоги протестуватиме за право жити по власній волі, відповідно своєму призначенню, аби тільки не шкодячи життю інших. Так було і з Шевченком; та інакше і бути не могло з людиною, що носила в собі величезну силу поривання до світа і волі. І хоч як багацько притерпів Тарас, а таки вийшов з ярма на волю, з темного льоху на світ Божий. Енергія світа завсігди непомірно міцніша за енергію темноти.
        Де тільки можна було і які тільки траплялися, — Тарас збирав собі до гурту малюнки. Малюнки ті були, вже ж пак, не які більш, як так звані «лубошні», «суздальської школи», незграбної праці російських «богомазів». Їх назбиралося у Тараса чимало, і вони не давали спокою його молодій душі, стояли йому спокусою. Скоро траплялася хоч трохи зручна часиночка, Тарас кидав свої, часом недочищені, сковороди і каструлі, покидав пекарню, йшов в сад і там на деревах та на кущах розвішував свою колекцію, любував з своєї галереї малюнків, придбаних інколи «нишком-тишком». Один з біографів Шевченкових повідав, що коли траплялося, що який малюнок вельми вже подобався Тарасові, а придбати його бракувало купила, Тарас купив його «так»... Основа такої звістки, як се відомо, взята з автобіографії поета і річ цілком можлива. Сам Тарас признався нам, що він не спроможен був устоювати проти спокуси придбати собі «нишком-тишком» яку річ чи потрібну в малярстві, чи тільки таку, що нагадувала про малярство: «Іще в учителя-дяка, було, украду «п’ятака», куплю паперу, книжечку зроблю та й списую Сковороду 129. А кидаючи свого учителя-дяка, Тарас не встояв проти спокуси украсти якусь книжечку з гравірованими малюнками. До того ж треба сказати, що у таких натур, як Тарас, звичайно, буває так, що коли зайнялося яке поривання духа, вони доти не вгамовуються, аж доки або не вдоволюють бажання того загарливого, або не запевняться, що вдовольнити його нема жодної можливості. Раюючи та разом з тим і сумуючи в своїй галереї, Тарас брався за олівець і списував сей чи той малюнок. Інколи він так поринав в оглядування своєї колекції або в списування, що зовсім забував про пекарню і про свої обов’язки до неї, забував про невичищену або недочищену посуду; сидить, було, собі в саду, аж доки грізний голос куховара та кого іншого з челяді не покличе його до пекарні. І вже ж дурно не минали йому такі відлучки з пекарні: за них не раз траплялося йому покоштувати з куховарських рук коли не «чубкової», так «духопелика», а то й лозини.
        Не відомо, який час Тарас перебував на іспиті в Вільшаній? Певна річ, що не більш за півроку; бо Дмитренко взяв його на весні, а під кінець осені того ж року (1829) бачимо його вже в Вільні.
        З іспиту того Дмитренко спостеріг тілько свою помилку, побачивши, що для кулінарної штуки Шевченкові бракує кебети. Але ж Тарас хлопець меткий, розвинений і вза галі дотепний; через те Дмитренко, виряджаючи Тараса в гурті з іншими крепацькими дітьми до панського двору, атестував його, більш відповідно Тарасовому хисту, вдат ним на маляра покойового. Нагадаймо собі, що великі пани того часу держали у себе з власних крепаків не тільки слуг і майстрів, а навіть музик, співаків і акторів. Власні — з крепаків — хори, оркестри, театр, навіть балет були за річ звичайну не тільки на Правобережній, але й на Лівобережній Україні: от хоч би у Трощинського була трупа з крепаків; у Скоропадського хор і оркестр; у Галагана — концерти крепаків, та ще й з неабиякими солістами.

       
        129 [Кобзар. — 1876. — Т. 1.]
       
       
       
Попередня                 Наступна
Tags: 1829, Кониський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments