Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [До укінчення Академії художеств, стор. 5]
       
       
        Критик німецький Кавенан каже, що Шевченкові ніяким чином і не було можна сподіватися, щоб пануюча критика московська ласкаво повітала його твори. Пригадавши собі тодішнє (рр. 40) становище московського письменства, треба дивом дивувати, каже німецький критик, юнацькій відвазі того, хто на придворному з природження російському Парнасі хотів прищепити перекірливі нарости демократичні.
        Зупиняючись над тією думкою, яка мулить і мене, Трохим Зіньківський причину вороговання москалів до нашого слова з’ясовував ще і «тією національною нетолерантністю московською, що поруч себе не стерплює хоч би й невеликої культурної самостійності української».
        Мене не вдовольняє і ся причина, і я хочу пошукати ще іншої, властивої критикам російським рр. 1840. Далі їх я не піду і, хтозна, коли б не та причина, на яку я зараз укажу, то, може б, про твори Шевченка і взагалі про розвиток українського письменства Бєлінський був би вимовив такі ж думки, які потім вимовив Добролюбов, а за ним і дехто інший з однодумних з ним наступників його.
        Оцінювати твори народно-національних письменників чужої народності, хоч би і так близької расою і далеким-предалеким родоводом, як-от народності наша і великоруська, діло не таке легке, як воно здається з першого погляду; найпаче коли такі дві народності злучені під одним і тим самим устроєм політичним, але розділені великою безоднею життя історичного аж до кінця віку XVIII. До того ж одна народність панує, тримає другу в неволі і в темноті і пильнує шляхом неволення превподобити до себе оцю другу. А оця друга превподобитися не може; бо у неї інша природа, інші обставини, інша була історія, та й нині інше соціально-моральне життя і світогляд.
        В творах кожного письменника, до якої б національності він не належав, тим паче в творах такого велетня, як Шевченко, єсть, правда, для оцінювання творів його, опріч грунту народно-національного, грунт загальнолюдський, і на сьому грунті знайдемо матеріал для оцінювання творів, але тільки матеріал загальний, теоретичний: загальну основу головну, загальні людські риси загальних типів літературних. І що ж з того? Принаймні сього для правдивого оцінювання творів народного письменника вельми ще мало. І земля — грунт загальний про всяку рослину, і сонце — загальна керниця тепла, і серце людське — загальний ключ любові і почуття взагалі. Одначе чому ж на півночі не ростуть банани? Бачимо, що навіть під однаковим теплом сонця не всі дерева однакові: і кедр — дерево, і смерека, і тополя — дерево, а яка різниця між ними! Знаючи життя дуба, осики, берези, ботанік не відважиться сказати, що він вже з того самого знає і життя всякого іншого дерева. Знаючи загальноосновні теоретичні закони загального життя звіря, зоолог з того одного не знає ще життя слонів. Бачимо знов, що світ і тепло сонця не по всіх світах і не на всіх людей однаково впливають. Не всі люде за однаковими обставинами окільними однаково почувають любов або ненависть, радощі або скорботи. Оцього самого не можна не бачити і на народностях і не можна критикові знехтувати отаку національну різницю. Так само не можна йому не уважати на другу ще сторону творів письменника: н а колорит їх. Колорит твору надає не тільки часом, а трохи чи не завжди, без волі письменника, суми ознак національних укупі з впливом історичного життя нації. Жоден письменник не спроможен цілком спекатися сього впливу, і чим більша у письменника кебета, тим густіше на твори його ляже його колорит. Тим-то критикові, що оцінює твори письменника другої народності, треба, щоб не наробити великих помилок, добре знати історію і етнографію тієї національності, до якої належить письменник і його твори. Критик повинен, опріч усього іншого, знати мову тих творів: знати, тямити і розважати окремості расові; події історичні, всесторонній вплив їх; знати етнографію народу, до якого належать люде, чи групи людей, списані в творах, за оцінку котрих він береться.
        Мені здається, що оцього саме й бракувало тим критикам російським 1840-х рр., що так вороже, антипатично висловилися про твори Шевченка, найпаче про твори його змісту історичного. Не можна їх за се вельми й винуватити. Звідкіль їм було придбати такого знання? Звідкіль було їм пізнати історію, етнографію і антропологію України? Історію вони знали хіба по Кайданову да, може, дехто по Бантиш-Каменському; але ж хіба то була історія? Тим паче не була то історія українського народу. Етнографія тоді була в пелюшках. Живої української мови, якою писані твори Котляревського, Квітки, Шевченка, вони, може, чи й чули. Та вони й гадали собі, що українська мова — «та ж сама русская мова, тільки попсована», і, щоб знати її, досить, як-от казав цензор Корсаков, проїхати кільки верстов по межі України. А через незнання мови і такі совісні критики, як Бєлінський, плели нісенітницю. Наприклад, розбираючи Гребінчину «Ластівку», він помітив, що Квітка оповідання своє присвятив «любій своїй жінці»; та й і каже з сього, що «жінця по-малороссийски значить жена». Я не відважуся сказати, що слово «жінця» Бєлінський ужив на більший глум з української мови. Се було б занадто недостойно голови російської критики... От через таке незнання, через темноту єдине Бєлінському наша мова народна і здавалася «простоватою» (партацькою), а «Енеїда» Котляревського — «пресловутою». Тим-то йому в Шевченкових творах ввижалося повно «вульгарних і сороміцьких слів і виразів». Тим-то другому критикові ввижалося, що Шевченко «уродует русский язык, подделываясь под хахлацкий лад».




Попередня                 Наступна        
Tags: 1840, 1841, 1842, Кониський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments