Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

С. Єфремов. На шевченкову тему. 1918 р.

 
На Шевченкову тему
         
          Шевченкові дні на Україні — з давнього давна дні не тільки урочистої туги, а й тихих радощів, свято надій, знамено перемоги великого над дрібним, вічного над минущим, величного над консисторськими капостями. Під час найгіршої реакції, істинно «во время люте», Шевченкові дні, оті традиційні «роковини», були гаслом, круг якого збирались люди: одні — на роботу, другі — щоб хоч забути гірке безталання, щоб згадати, що й вони образ божий у собі носять, і бодай один день на рік почути його в собі й почути себе людиною... І як часто на роковинних святкуваннях, у всіх тих таємних рефератах, до яких допитливо й гаряче дослухалася і молодь, і літні люди, і старі — лунали великі Шевченкові слова, його огнистий поклик до України:
         
                    Воскресни, мамо! І вернися
                    В світлицю-хату, опочий!
                    Бо ти аж надто вже втомилась,
                    Гріхи синовні несучи.
                    («Осії глава XIV»).
         
          І от — воскресла мати. І навіть вернулася в світлицю-хату... Вона вже незалежна, самостійна — сама собі господиня на своїм широкім полі... Чому ж не сяють радощами очі, чому тривожні думки й тепер — тепер навіть більше, ніж за інших часів — посідають голову? Чому серце б’є на сполох, чому не хочеться на ґвалт дзвонити, скликаючи людей на порятунок матері? Чому настирливіше, ніж «во время люте» олександрівської й миколаївської реакції, розум і серце вертаються до початку цитованої поезії, до того зловісно-пророчого:
         
                    Погибнеш, згинеш, Україно,
                    Не стане знаку на землі?
                    Чому?
                    . . . . . . . . . . . . . . .
                    Бо ти аж надто вже втомилась,
                    Гріхи синовні несучи.
         
          І не на одпочинок вернулась мати в свою світлицю-хату. Гріхи синовні знов доводиться — і доведеться ще — їй нести. І страшно, щоб ця вага гріхів синовніх — минулих, сучасних і прийдешніх — не обважила й не задавила знесилений і нужденний, жаждущий спокою й одпочинку організм надто втомленої отчизни.
          Про гріхи минулі не говоритиму: нехай лишаться ті розмови на спокійніші часи. Але гріхи сучасні... Багато їх. І великі вони. Такі великі, що безмірною вагою нагнічують стомлений хребет нещасної матері, гнуть до землі її. І спокою їй в своїй світлиці-хаті не видко. Гріхи синовні не дають їй одпочити й зібратись на нову роботу. Навіть ту саму роботу роблять проблематичною й тільки нові пригоди тяжкі та нові чвари їй віщують. І що буде, коли міра цих гріхів синовніх довершиться, а може, й довершилася вже, і нещасну матір і надалі в світлиці-хаті дожидає не спочинок і не власне господарювання, а тільки нове поневіряння, нові образи, нова ганьба?
          Найтяжчий з сучасних гріхів синовніх — той, що ці сини нічого не забули й нічого не навчились, що страшні події останнього місяця мигнули, навіть не торкнувшись їх своїм застережливим перстом. Справді — згинули, згнивши, большевики, вернулась українська власть, тільки розгубивши по дорозі декого з своїх членів. Здавалося б, мир і спокій улетів до хати. Дарма: нема на тій власті й познаки пережитого, ніби їздили собі люди за місто на пікнік і вернулись, погулявши: той же авантюризм, та сама нерозважність, то самий большевизм, на який — з одчаю чи що — пустилися були ці люди, перед подіями. А тим часом становище тепер надзвичайно ускладнилось, заплуталось ще більше. Одна вже присутність на Україні чужоземного війська чого варта... Додаймо ще повну недовідомість, повне нерозуміння, що паперовими греблями не змінити напряму життя, що навіть спинити його ними не можна; повне нехтування громадської думки, поводження знов же як у повойованому краю; небажання не то повідомити громадянство про те, що сталось за ці дні, а навіть рахуватись з запитаннями; жахливу несвідомість того, що навіть «дуги гнут с терпеньем, а не вдруг»... Знов господарює купка людей, які спираються на силу й думають комусь добро діяти, нікого не питаючись.
          Це вже «сини» роблять. І ці «гріхи синовні», безперечно, важенною вагою впадуть на похилу, згорблену спину матері... Чи видержить же вона?
          Буде тяжко — з цим себе нічого дурити. Будуть поневіряння, образи і ганьба. Буде боротьба — може, довга і затяжна. Але — видержить. Не буду тут наводити всього Шевченкового пророкування з якого беру уривки, хоча дуже рекомендував би його на увагу «синам» — наведу тільки кінцеві слова, що вкладає Шевченко в уста матері України. Скажи, — заклинає поет, —
         
                    Скажи, що правда оживе,
                    Натхне, накличе, нажене
                    Не ветхеє, не древлє слово
                    Розтлєнноє, а слово нове
                    Між людьми криком пронесе
                    І люд окрадений спасе — Од ласки царської», —
         
          писав Шевченко. «Од власного нерозуму» — можна тепер змінити: од тих гріхів синовніх, що виявляються нерозважними вчинками, розтлінним словом, небажанням тверезо й просто глянути на світ і нести відповідальність за свої помилки. Од усього того большевицького гною, що душить ним і по спаді большевицької хвилі.
          Вірю, що правда — велика людська правда — од усього цього таки вирятує наш люд окрадений і одурений і що мати таки вернеться в світлицю-хату, але вже справді на одпочинок і творчу роботу.
         
Сергій Єфремов
         
Нова рада. — 1918. — 10 березня (26 лютого). Цит. за: Єфремов Сергій. Публіцистика революційної доби (1917—1920 рр.). У 2-х тт. — К.: Дух і Літера, 2013. — Т. 1. — С. 503-504.
 
Tags: Статті
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments