Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Викриття Олександра Кониського мешканцем села Моринці

 
        На дні яру у сливняку зустріли ми старого діда, з виду йому літ під 70 (Севастян Паламаренко, як потім я довідався), але ще який кремезний, бадьорий і знати що чистюк; бо хоч був будень, а сорочка на йому — наче сніг біла. Привіталися; я й став розпитувати, чи запевне Дяченкова хата була колись Шевченковою?
        — Сам я не зазнаю, — відповів дід; — але від Гончаренка чув, що так воно... Та нащо се вам? — питає дід і пильно-препильно придивляється до мене.
        — Так, кажу, цікаво.
        — А вже ж хоч на кого так цікаво подивитися на ту хату, де родився... і на мене, і на вас так... чом не любо на старості літах подивитися на ту хату, де ви родилися...
        Щось чудне здалося мені і в словах, і в погляді діда; я спитався:
        — До чого се ви, діду, річ ведете?
        — Та ви ж самі і будете Шевченко?
        От на се вже я зроду-віку не сподівався! Ніколи мені й на думку не приходило, що я чим-небудь скидаюся на Тараса Григоровича!
        — Ні, діду, я не Шевченко; я з Києва...
        — Говоріть таки! наче я не бачив вас тоді, як ви перед волею приїздили сюди до нашого села... і в церкву заходили і обдивлялися. Правда, тоді ви не були таким сивим... але ж скільки вже того часу минуло! От вже після волі тридцять літ! І я тоді не таким був, чорнявим був, а тепер попеластий... Хіба не пора?
        — Вклепалися ви, діду! — кажу я, сідаючи на траві під сливою: — я не Шевченко; Шевченко тоді саме вмер, як воля людям вийшла.
        Дід слухає; під сивим вусом мигає у його легенька усмішка, а з очей знати, що він не йме мені віри.
        — Ну, та скількись! Нехай!... — каже дід. — Посидьте, а я нарву вам сливок.
        Сидимо, їмо сливи; трохи вони ще зеленець; не доспіли, дід і каже:
        — Я був, як і оті похорони справляли у Каневі.
        Але дід не каже: чиї похорони.
        — Шевченкові похорони? — питаю я.
        — Та говорено ж, що його... — відповів дід і знов під вусами у його пробігла хитро усмішка.
        — Я, бачте, у бору тоді сидів, — мовив говіркий дід: — [...] так ото і як похорон той справляли, люди всяково гомоніли...
        Знов дід пронизав мене поглядом, знов куточок його рота усміхнувся: — А начальство зовсім не няло віри, що в труні тіло. Набігла була поліція на могилу; хотіли розкопувати... а могилу тоді саме одмуровали... Начальство хотіло труну вийняти та подивитися, що там є. Гм!... ну... люди про се як дочулися і собі на могилу. «Не дамо!» кажуть. Сила людей зібралася і чоловіка півтораста було: усі в один голос: «Не дамо!»... і не дали.


        Подорож в рідні села Шевченка. (О. Я. Кониського.) // Зоря. — 1893. — Ч. 5. — С. 93-94.
 
Tags: Кониський, Матеріали
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments