Максим (maksymus) wrote in ua_kobzar,
Максим
maksymus
ua_kobzar

Викриття Олександра Кониського мешканцем села Моринці

 
        На дні яру у сливняку зустріли ми старого діда, з виду йому літ під 70 (Севастян Паламаренко, як потім я довідався), але ще який кремезний, бадьорий і знати що чистюк; бо хоч був будень, а сорочка на йому — наче сніг біла. Привіталися; я й став розпитувати, чи запевне Дяченкова хата була колись Шевченковою?
        — Сам я не зазнаю, — відповів дід; — але від Гончаренка чув, що так воно... Та нащо се вам? — питає дід і пильно-препильно придивляється до мене.
        — Так, кажу, цікаво.
        — А вже ж хоч на кого так цікаво подивитися на ту хату, де родився... і на мене, і на вас так... чом не любо на старості літах подивитися на ту хату, де ви родилися...
        Щось чудне здалося мені і в словах, і в погляді діда; я спитався:
        — До чого се ви, діду, річ ведете?
        — Та ви ж самі і будете Шевченко?
        От на се вже я зроду-віку не сподівався! Ніколи мені й на думку не приходило, що я чим-небудь скидаюся на Тараса Григоровича!
        — Ні, діду, я не Шевченко; я з Києва...
        — Говоріть таки! наче я не бачив вас тоді, як ви перед волею приїздили сюди до нашого села... і в церкву заходили і обдивлялися. Правда, тоді ви не були таким сивим... але ж скільки вже того часу минуло! От вже після волі тридцять літ! І я тоді не таким був, чорнявим був, а тепер попеластий... Хіба не пора?
        — Вклепалися ви, діду! — кажу я, сідаючи на траві під сливою: — я не Шевченко; Шевченко тоді саме вмер, як воля людям вийшла.
        Дід слухає; під сивим вусом мигає у його легенька усмішка, а з очей знати, що він не йме мені віри.
        — Ну, та скількись! Нехай!... — каже дід. — Посидьте, а я нарву вам сливок.
        Сидимо, їмо сливи; трохи вони ще зеленець; не доспіли, дід і каже:
        — Я був, як і оті похорони справляли у Каневі.
        Але дід не каже: чиї похорони.
        — Шевченкові похорони? — питаю я.
        — Та говорено ж, що його... — відповів дід і знов під вусами у його пробігла хитро усмішка.
        — Я, бачте, у бору тоді сидів, — мовив говіркий дід: — [...] так ото і як похорон той справляли, люди всяково гомоніли...
        Знов дід пронизав мене поглядом, знов куточок його рота усміхнувся: — А начальство зовсім не няло віри, що в труні тіло. Набігла була поліція на могилу; хотіли розкопувати... а могилу тоді саме одмуровали... Начальство хотіло труну вийняти та подивитися, що там є. Гм!... ну... люди про се як дочулися і собі на могилу. «Не дамо!» кажуть. Сила людей зібралася і чоловіка півтораста було: усі в один голос: «Не дамо!»... і не дали.


        Подорож в рідні села Шевченка. (О. Я. Кониського.) // Зоря. — 1893. — Ч. 5. — С. 93-94.
 
Tags: Кониський, Матеріали
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments